Читать онлайн книгу "Потоп. Том III"

Потоп. Том III
Генрик Сенкевич


«Потоп» – iсторичний роман-епопея польського письменника Генрика Сенкевича (1846—1905), лауреата Нобелiвськоi премii з лiтератури (1905). Це друга частина iсторичноi трилогii, куди також входять романи «Вогнем i мечем» та «Пан Володийовський». Сюжет «Потопу», заснований на iсторичних подiях, пов’язаний з так званим Шведським потопом, коли до Речi Посполитоi вторглися шведи (1655—1660). Час дii роману тривае з 1654 по 1657 рiк. На тлi широкоi панорами життя Речi Посполитоi середини XVII столiття автор детально описуе хiд вiйни, на першому етапi якоi, в результатi численних зрад польських магнатiв, шведи практично без зусиль захоплюють краiну. Велику увагу в «Потопi» придiлено героiчнiй оборонi Ясногорського монастиря, де зберiгаеться особливо шанована в Польщi Ченстоховська iкона Божоi Матерi, i взагалi тiй ролi, яку ця оборона зiграла в пiдйомi нацiонального духу. Цей опiр привiв, зрештою, до вiдродження Речi Посполитоi i повного вигнання загарбникiв. У цих драматичних iсторичних подiях бере безпосередню участь молодий полковник Анджей Кмiциц, який на початку Шведського потопу прилучився до прошведських сил, проте потiм перейшов на сторону патрiотiв i численними вiйськовими подвигами спокутував провину. Багато в чому цим вiн мiг завдячити своiй нареченiй Оленьцi Бiлевич…





Потоп. Том 3

Потоп





Роздiл I


У той час, коли в Речi Посполитiй усе живе сiдало на коня, Карл-Густав безперестанку перебував у Пруссii, зайнятий здобуванням тамтешнiх мiст i перемовами з електором. Пiсля несподiвано легкого пiдкорення краiни скандинавський полководець усвiдомив, що шведський лев зжер бiльше, нiж нутрощi його перетравити зможуть. Пiсля повернення Янa-Казимирa вiн уже втратив надiю втримати Рiч Посполиту цiлком, але зрiкаючись у душi цiлого, хотiв принаймнi якнайбiльшу частину здобичi захапати, i насамперед Королiвську Пруссiю, провiнцiю, що до його Примор’я прилягала, родючу, великими мiстами всiяну та багату.

Але ця провiнцiя, що першою стала захищатися, i досi вперто стояла на боцi законного короля та Речi Посполитоi. Повернення Янa-Казимирa i заснування Тишовецькоi конфедерацii спровокували вiйну, що могла прусський дух пiдняти, у правильностi дотримання вiрностi переконати i до повстання спонукати, тому вирiшив Карл-Густав зламати опiр, стерти сили Казимира, щоб пруссакам надiю на допомогу вiдiбрати.

Був змушений це зробити i з огляду на електора, котрий могутнiшому завжди готовий коритися. Шведський король вивчив його дуже грунтовно i навiть на мить не сумнiвався, що якщо Казимирoвa фортуна переважить, електор на його бiк знову перекинеться.

Облога Мальборка зайшла в глухий кут, бо чим наполегливiше фортецю атакували, тим запеклiше ii пан Вейгер захищав. Тому вирушив Карл-Густав до Речi Посполитоi, щоб Янa-Казимирa навiть у найвiддаленiшому кутку його краiни дiстати.

А що дiя за рiшенням у нього наставала так швидко, як грiм за блискавкою, то миттю пiдняв король вiйська, що стояли по мiстах, i перш нiж у Речi Посполитiй схаменулися, перш нiж звiстка про його похiд розiйшлася, вiн уже минув Варшаву i в найгарячiший жар пожежi кинувся.

Тож налiтав монарх, на бурю схожий, гнiвом, помстою та злiстю спонукуваний. Десять тисяч коней топтало за ним поля, ще снiгом вкритi, пiхоту з гарнiзонiв вiн забирав i летiв вихором на пiвдень Речi Посполитоi.

Дорогою палив i вбивав усе дощенту. Не був це вже той давнiй Карл-Густав, добрий, людяний i веселий, котрий аплодував польськiй кавалерii, пiдморгував на бенкетах i лестив жовнiрам. Тепер усюди, де з’являвся, лилася потоком шляхетська та селянська кров. Дорогою винищував ополченцiв, вiйськовополонених вiшав, нiкого не жалiв.

Але як помiж гущавини борiв могутнiй ведмiдь несе свою важку тушу, ламае по дорозi лiд i галуззя, так вовки йдуть у назирцi за ним i не смiють йому дорогу заступити, щораз ближче наступають на нього ззаду. Так i тi загони ополченськi тягнулися за армiею Карла, в щораз бiльшi об’еднуючись загони, i пантрували за шведом, як тiнь слiдуе за людиною. Та навiть краще за тiнь, бо переслiдували i вдень, i вночi, i в погоду, i в негоду. Водночас перед зайдами руйнували мости, знищували продовольство. Тому окупанти були змушенi йти, як пустелею, не маючи де голови прихилити або чим у голодi пiдкрiпитися.

Тож Карл-Густав скоро збагнув, якою страшною виявилася його iнiцiатива. Вiйна розлилася навколо нього настiльки широко, наскiльки море розливаеться навколо самотнього корабля, що заблукав. Палала Пруссiя, палала Велика Польща, яка, першою шведське пiдданство прийнявши, першою ж хотiла той хомут скинути. Палали Мала Польща, Украiна, Литва та Жемайтiя. У замках й у великих мiстах, нiби на островах, трималися ще шведи, зате села, бори, поля, рiчки були вже пiд польським контролем. Не лише окрема людина, чи нечисленний роз’iзд, а й навiть цiлий полк не мiг вiд головних шведських сил хоча б на двi години вiдлучитися, бо вiдразу ж пропадав без слiду, а бранцi, котрi потрапляли в селянськi руки, вмирали в жахливих муках.

Даремно Карл-Густав по селах i мiстах проголошувати наказав, що якщо якийсь селянин озброеного шляхтича живим або мертвим привезе, то отримае вольностi та землю в довiчне володiння. Селяни на рiвнi зi шляхтою та мiщанами потягнулися до лiсiв. Люди з гiр, люди з глибоких пущ, люди з лугiв i полiв укоренилися в лiсах, робили засiдки проти шведiв на дорозi, нападали на меншi залоги, вирiзали до ноги роз’iзди. Цiпи, вила та коси не гiрше за шаблi шляхти напилися шведськоi кровi.

Тим бiльший гнiв наростав у серцi Карла, що ще кiльканадцять мiсяцiв тому так легко ця краiна йому пiддалася, а тепер не мiг второпати, що сталося, звiдки цi сили, звiдки цей опiр, звiдки ця страшна вiйна не на життя, а на смерть, кiнця якоi вiн не бачив i прогнозувати його не брався.

Часто також вiдбувалися наради в шведському таборi. З королем перебували брат його Адольф, принц бiпонтiйський, котрий командував вiйськами, Роберт Дуглас, Генрiх Горн, родич того, котрого пiд Ченстоховою селянська коса скосила, Вальдемар, данський граф, i той самий Мiллер, котрий бiля пiднiжжя Ясноi Гури славу свою вiйськову втратив, i Ашемберг, котрий кавалерiею найкраще командував, i Гаммершильд, котрий гарматами завiдував, i старий розбiйник, маршал Арвiд Вiттемберг, котрий шкуродерствами своiми прославився та залишки здоров’я свого намагався зберегти, бо йому галлiйська недуга допiкала, а також Форгель i багато iнших. Це все були полководцi, котрi вмiли здобувати мiста, а в полi поступалися лише королiвському генiю.

Вони в душi боялися, щоб усе вiйсько з королем не загинуло, труднощами, браком провiанту та польською затятiстю зморенi. Старий Вiттемберг вiдверто вiдмовляв короля вiд цього походу.

– Як можна, ваша величносте, – переконував вiн, – ганятися аж у руськi землi за ворогом, який нищить усе по дорозi, сам невидимим залишаючись? Що тут вдiеш, якщо коням не лише сiна чи вiвса, але навiть соломи зi стрiх бракуе, а люди вiд голоду попадають? Де тi вiйська, що на допомогу нам прийдуть, де замки, в яких ми могли б вiдгодуватися та стомленим тiлам своiм дати перепочинок? Я не порiвнюю себе з вашою величнiстю, але якби я був Карлом-Густавом, вашою славою вкритим, що у визначних перемогах здобута, на хитку колiю такоi вiйни не ставав би.

На це Карл-Густав вiдповiв:

– І я також, якби я був Вiттембергом.

Вiдтак монарх згадував Александрa Македонського, iз котрим любив себе порiвнювати, i йшов уперед, ганяючись за паном Чарнецьким. А той, не маючи достатнiх i вправних сил, утiкав вiд нього, але тiкав, як вовк, завжди готовий кинутись на переслiдувачiв. Часом вiн iшов перед шведами, часом по флангах, а часом, сховавшись у глухих лiсах, вiдпускав iх уперед, так що вони думали, що супротивника наздоганяють, а той насправдi йшов назирцi. Вiдсталих вирiзали, там i тут наздоганяли якийсь роз’iзд, знищували загони пiхоти, що забарилися, нападали на пiдводи з провiантом. І нiколи шведи не знали, де iхнiй ворог, з якого боку вдарить. Не раз у нiчних сутiнках вiдкривали вогонь iз гармат i мушкетiв по заростях, вважаючи, що супротивника мають перед собою. Стомлювалися смертельно, йшли в холодi, голодi та вiдчаi, а караючий меч vir molestissimus[1 - Vir molestissimus (лат.) – украй обтяжений i виснажений.] постiйно висiв над ними, як хмара з градом зависае над ланом збiжжя.

Врештi-решт дiстали його пiд Голомб’ем, неподалiк вiд гирла, де Вепр впадае у Вiслу. Деякi польськi хоругви, що були напоготовi, кинулися стрiмко на ворога, сiючи страх i панiку. Першим навалився пан Володийовський зi своею ляуданською хоругвою i зiм’яв вiйсько данського принца Вальдемарa. Своею чергою, пан Самуель Кавецький i його молодший брат Ян напали з пагорба зi своею панцерною хоругвою на найманих англiйцiв Вiлкiнсонa, й умент зжерли iх, як щупак поглинае коропа. А пан Малявський зiткнувся з принцом бiпонтiйським так щiльно, що люди i конi позмiшувалися мiж собою, як курява, яку два вихори з протилежних бокiв несуть i один вир iз неi творять. В одну мить вiдтiснили шведiв до Вiсли. Побачивши це, Дуглас поквапився зi своею добiрною рейтарiею на виручку. Але натиску цiеi новоi потуги стримати вже не могли. Тож почали шведи стрибати з високого берега на лiд, падаючи мертвими так густо, що чорнiли на заснiженому полi, як лiтери на бiлому аркушi. Загинув принц Вальдемар, полiг Вiлкiнсон, а принц бiпонтiйський, звалений iз коня, ногу зламав. Проте загинули в рiзний спосiб i обидва пани Кавецькi, а також пани Малявський, Рудавський, Роговський, Тимiнський, Хоiнський i Порванецький. Натомiсть пан Володийовський, котрий у шведськi ряди, як у воду, пiрнав iз головою, навiть найменшоi рани не отримав.

Тим часом прибув i сам Карл-Густав iз головними силами, гарматами, i перебiг бою змiнився. Решта полкiв пана Чарнецькогo, недисциплiнованi i не достатньо вишколенi, не зумiли вчасно перешикуватися, деякi коней не мали пiд рукою, iншi, котрi по дальших селах стояли, всупереч наказам залишатися напоготовi розiйшлися по домiвках. Тому, коли ворог напав несподiвано, одразу ж кинулися врозтiч, i в бiк Вепра повтiкали. Тому пан Чарнецький наказав сурмити вiдступ, аби тi полки, якi першими атакували, не втратити. Однi подалися за Вепр, iншi – до Кiнськоi Волi, залишаючи поле та славу перемоги Карлoвi. А тих, хто за Вепр тiкали, довго переслiдували хоругви панiв Зброжекa та Калинськогo, котрi ще на боцi шведiв воювали.

Радiсть запанувала у шведському таборi незмiрна. Невеликi, щоправда, дiсталися шведам вiд тiеi перемоги трофеi: сакви з вiвсом i кiлька порожнiх возiв, але Карлoвi до здобичi цього разу було байдуже. Король радiв, що перемога, як у давнi часи, повернулася до нього, що як тiльки вiн з’явився, то всiх розбив. І це самого пана Чарнецькогo, на котрого найбiльшi надii Ян-Казимир i Рiч Посполита покладали. Монарх мiг сподiватися, що звiстка пошириться всiею краiною, що кожнi вуста повторюватимуть: «Чарнецького розбили», що страхопуди розмiри поразки роздують i тим самим засмутять серця i вiдберуть запал усiм, хто на поклик Тишовецькоi конфедерацii за зброю взявся.

Коли монарху принесли i кинули пiд ноги тi сакви вiвса, а разом iз ними тiла Вiлкiнсонa та Вальдемарa, той звернувся до своiх зажурених генералiв:

– Не треба хмурити чоло, бо це – найбiльша перемога, яку впродовж року вдалося здобути, й усю вiйну вона закiнчити може.

– Ваша королiвська величносте, – вiдказав Вiттемберг, котрий у своiй слабкостi бачив речi песимiстичнiше. – Дякуймо Боговi, якщо дальший похiд будемо мати спокiйний. Бо хоч такi вiйська, як пана Чарнецькогo, хутко розпорошуються, але й мерщiй знову в купу збираються.

На це король зауважив:

– Пане маршале! Я не вважаю вас гiршим полководцем за пана Чарнецькогo, але якби я вас так розбив, то можу закластися, що i за два мiсяцi ви не змогли б вiйсько зiбрати.

Вiттемберг лише мовчки вклонився, а Карл правив далi:

– Правду кажете, похiд будемо мати безпечний, бо лише пан Чарнецький мiг його справдi стримувати. Немае вiйська пана Чарнецькогo – немае й перешкод!

Генерали втiшилися вiд цих слiв. Одурманенi перемогою вiйська проходили перед очима короля з вигуками та спiвами. Пан Чарнецький припинив висiти, як хмара, над ними. Пан Чарнецький переможений i припинив свое iснування! Вiд цiеi думки забули про всi незгоди, яких зазнали. Вiд цiеi милоi думки забули й про майбутнi труднощi. Слова короля, якi багато офiцерiв чули, розлетiлися по табору й усi були переконанi, що перемога ця справдi мала надзвичайне значення, що дракон вiйни переможений, а тепер настали часи для помсти та панування.

Монарх дав вiйську кiльканадцять годин перепочинку. Тим часом iз Козениць прибули пiдводи з провiантом. Вiйсько розмiстилося в Голомб’i, Кровенiках i Жижинi. Рейтари пiдпалили покинутi подвiр’я, повiсили кiльканадцятьох селян, узятих зi зброею в руках, i кiлькох пахолкiв, котрих сплутали iз селянами. Потiм вiдбувся бенкет, пiсля якого солдатня заснула мiцним сном, вперше вже вiддавна спокiйним. Наступного дня прокинулися бадьорi i першi слова в усiх на язиках були:

– Немае бiльше Чарнецькогo!

Повторювали це один одному, немовби навзаем хотiли доброю новиною подiлитися. Похiд розпочався весело. День був сухий, холодний i погожий. Кiнськi тiла та нiздрi вкрилися памороззю. Льодяний вiтер заморозив калюжi на Люблiнському трактi i дорогу зробив прохiдною.

Вiйсько розтягнулося майже на милю вужем, чого ранiше не робили нiколи. Два драгунськi полки пiд командуванням француза Дюбуа пiшли на Кiнську Волю, Маркушiв i Гарбiв, за милю вiд головних сил. Якби так iшли ще три днi тому, то iх обов’язково спiткала б смерть, але тепер передував шведам страх i слава перемоги.

– Немае бiльше Чарнецькогo! – повторювали офiцери та солдати.

Похiд вiдбувався спокiйно. З лiсових глибин не чулися вигуки, iз заростiв не прилiтали стрiли, невидимою рукою випущенi.

Над вечiр Карл-Густав прибув до Гарбовa, веселий i в хорошому гуморi. Вже саме хотiв вдатися до вiдпочинку, як тут Ашемберг повiдомив через службового офiцера, що хоче побачити короля в нагальнiй справi.

За хвилину вiн зайшов до квартири, i не сам, а з драгунським ротмiстром. Король, котрий мав швидке око та пам’ять, таку обширну, що iмена майже всiх жовнiрiв пам’ятав, упiзнав зараз же капiтана.

– А що нового, Фрiде? – спитав вiн. – Дюбуа повернувся?

– Дюбуа мертвий, – вiдповiв Фрiд.

Король сторопiв. Лише тепер зауважив, що ротмiстр мав вигляд, немов його з могили викопали, й одяг на ньому пошарпаний.

– А драгуни? – поцiкавився монарх. – Їх же два полки?

– Всiх до ноги вирiзали. Мене одного живим вiдпустили!

Смагляве обличчя короля потемнiло. Руками вiн заправив собi пасма волосся за вуха.

– Хто це зробив?

– Чарнецький!

Карл-Густав замовк i здивовано витрiщився на Ашембергa, а той лише головою кивав, немовби мав намiр повторювати:

– Чарнецький! Чарнецький! Чарнецький!

– Не можу в це повiрити, – сказав помовчавши король. – Ви бачили його на власнi очi?

– Як вашу величнiсть бачу. Наказав менi вклонитися вашiй королiвськiй величностi й оголосити, що вiн за Вiслу тепер переправляеться, але скоро знову стежками нашими пiде. Не знаю, чи правду вiн повiдомив.

– Гаразд! – промовив король. – Скiльки в нього людей?

– Я не мiг точно полiчити, але з чотири тисячi людей бачив особисто, а за лiсом стояла ще якась кавалерiя. Оточили нас бiля Красичинa, до якого полковник Дюбуа навмисно з тракту вiдхилився, бо йому донесли, що там якiсь люди перебувають. Тепер вважаю, що пан Чарнецький навмисно пiдiслав язика, щоб той нас у засiдку привiв. Тому нiхто, крiм мене, живим не залишився. Селяни добивали поранених, я ж дивом урятувався!

– З нечистим цей чоловiк увiйшов до спiлки, не iнакше, – зронив, прикладаючи долоню до чола, король. – Бо щоб пiсля такоi поразки знову вiйсько зiбрати i над карком нам зависнути – це не людська сила!

– Сталося те, що маршал Вiттемберг передбачав, – докинув Ашемберг.

Тут король вибухнув:

– Ви все вмiете передбачати, лише радити не вмiете!

Ашемберг зблiд i замовк. Карл-Густав, коли був веселий, то наче iз самоi доброти вилiплений, але коли вже брову насупив, то викликав забобонний страх навiть у найближчому оточеннi. Не так птахи криються перед орлом, як крилися перед ним найстаршi та найзаслуженiшi генерали.

Але помiркувавши, монарх знову спитав капiтана Фрiдa:

– І хороше вiйсько мае пан Чарнецький?

– Я бачив цiлком пристойнi хоругви, а кавалерiю завжди мали добру.

– Це тi самi, що пiд Голомб’ем iз таким запалом на нас насiдали. Загартованi мусять бути це полки. А вiн сам, пан Чарнецький, – веселий, самовпевнений?

– Настiльки самовпевнений, наче це вiн пiд Голомб’ем нас розгромив. Тепер тим бiльше серця iхнi змiцнiють, бо про поразку вже й забули, i новою вiкторiею вихваляються. Ваша королiвська величносте! Що менi наказав пан Чарнецький передати, те я й повторив, але коли я вже виiжджав, то пiдiйшов до мене хтось iз старшин, могутнiй чоловiк, старий, i повiдомив менi, що вiн той, хто самого славетного Густавa-Адольфa в поединку здолав. Дуже вже вiн вашу королiвську величнiсть поносив, а iншi йому вторили. Так вони хизуються! Я вiд’iхав пiд лайку й образи.

– Менше з тим! – махнув рукою Карл-Густав. – Отже, не розбитий пан Чарнецький i вiйсько вже зiбрав, це точно. Тим хутчiше мусимо йти вперед, аби польського Дарiя якнайшвидше здолати. Можете йти. Вiйську оголосити, що тi полки вiд селянських зграй у незамерзаючих болотах згинули. А ми йдемо вперед!

Офiцери вийшли, а Карл-Густав залишився сам. Через якийсь час уже думав iнакше. Мало того, що перемога пiд Голомб’ем жодних трофеiв не принесла, розкладу сил не змiнила, то вона ще бiльшу запеклiсть в усiй цiй краiнi розбудила.

Карл-Густав перед вiйськом i генералами завжди проявляв упевненiсть у собi та вiру, але коли залишався сам i починав мiркувати про цю вiйну, яка спочатку такою легкою здалася i щораз важчою ставала, то не раз його охоплювали сумнiви. Всi цi випадки здавалися йому якимись дивними. Часто виходу не бачив, кiнець не мiг передбачити. Інколи здавалося йому, що вiн людина, котра, увiйшовши з морського берега у воду, вiдчувае, що з кожним кроком усе глибше ступае i незабаром втратить дно пiд ногами.

Однак монарх вiрив у свою щасливу зiрку. Тому й зараз пiдiйшов до вiкна, щоб на свою обраницю поглянути, на саме ту, яка у Великому Возi, як кажуть iншi, – у Великiй Ведмедицi, найвище мiсце займае i свiтить найяскравiше. Небо було погоже, тому зараз вона палахкотiла весело, мерехтiла то блакитним, то червоним. Здаля лише, нижче, у темнiй синявi неба, чорнiла, як змiй, самотня хмара, вiд якоi вiдходили немовби плечi, як галузки, нiби мацаки морського чудовиська i вони щораз ближче пiдсувалися до королiвськоi зорi.




Роздiл II


Наступного дня, на свiтанку, король вирушив у дальший похiд i дiстався Люблiна. Отримавши там повiдомлення, що пан Сапегa пiсля перемоги над Богуславом зi значним вiйськом наступае, не став зупинятися, лише гарнiзоном Люблiн змiцнив та подався далi.

Найближчою метою його експедицii тепер було Замостя, бо здобуття такоi добре укрiпленоi фортецi може дати пiдстави для дальшоi вiйни i майбутньоi перемоги. Рiзнi про Замостя кружляли чутки. Поляки, котрi досi залишалися на боцi Карла, були впевненi, що ця фортеця – найзахищенiша в Речi Посполитiй, i подавали як доказ те, що вона самого Хмельницького зупинила.

Карл помiтив, що поляки аж нiяк не прагнули укрiпленi фортецi штурмувати i вважали iх недоступними, хоча в iнших краiнах такi твердинi могли б лише до третьорядних зарахувати, однак вiн був переконаний, що жодна з фортець не змогла б чинити належного опору, бо нi мурiв належно не утримували, нi земляних укрiплень, а також не мали вiдповiдноi зброi. Тому оповiдки про Замостя короля не лякали. Та й розраховував вiн на чар свого iменi, на славу непереможного полководця, врештi-решт, i на перемови. Перемови, якi будь-який магнат у Речi Посполитiй мiг вести на власну руку, бо в такий спосiб Карл досяг значно бiльше, нiж зброею. Як людина хитра, монарх намагався наперед дiзнатися, з ким мае справу, тому старанно всю iнформацiю про власника Замостя збирав. Випитував про його звички, схильностi, почуття гумору й уяву.

Ян Сапегa, котрий на превеликий жаль воеводи вiтебського зрадою вже свое iм’я встиг заплямувати, давав королевi пояснення щодо пана старости калуського. Проводили в нарадах довгi години. Пан Сапегa, однак, вважав, що не легко буде королевi господаря Замостя на свiй бiк схилити.

– Грошима його не спокусити, – казав пан Ян, – бо чоловiк вiн вельми заможний. Вiн не марнославний i нiколи за посадами не ганявся, не хотiв iх навiть, коли тi самi його шукали. Щодо титулiв, то я сам чув, як при дворi вилаяв вiн пана де Ноерa, секретаря королеви, за те, що той сказав йому: mon prince[2 - Mon prince (франц.) – мiй князю.]. «Я не prince, – бештав тодi чиновника, – бо навiть вельмож в’язнями у своему Замостю тримав». Правда, це не вiн мав, а його дiд, котрого Великим у народi нашому називають.

– Тiльки б менi ворота Замостя вiдчинив, то я запропоную йому щось таке, чого жоден польський король пропонувати не став би.

Пан Сапега не наважився спитати, що б це такого могло бути, поглянув лише з цiкавiстю на Карлa-Густавa, але той правильно витлумачив цей погляд i вiв далi, закладаючи за своею звичкою волосся за вуха:

– Я запропоную йому Люблiнське воеводство як незалежне князiвство. Корона його точно спокусить. Бо нiхто з вас такiй спокусi не змiг би протистояти, навiть теперiшнiй воевода вiленський.

– Необмежена щедрiсть вашоi королiвськоi величностi, – зауважив, не без певноi iронii в голосi, пан Сапегa.

А Карл вiдповiв iз властивим йому цинiзмом:

– Я даю, бо це не мое.

Пан Сапегa захитав головою.

– Вiн неодружений i синiв не мае. А корона мила тому, хто нащадкам ii передати може.

– То порадьте, пане, якийсь кращий спосiб.

– Менi здаеться, що лестощами можна бiльше домогтися. Той магнат iз розумом не дуже товаришуе i саме на цьому його можна взяти. Треба його переконати, що лише вiд нього залежить мир у Речi Посполитiй, якось йому втовкмачити, що лише вiн може вберегти ii вiд вiйни, нещасть, усiляких потрясiнь i майбутнiх нещасть, але це якщо вiдкрие ворота. Якщо риба цей гачок проковтне, то ми будемо в Замостi, а iнакше – нiяк!

– Залишаться гармати як останнiй аргумент!

– Гм! На такий аргумент знайдеться чим у Замостi вiдповiсти. Важких гармат мають iз надлишком, а нам доведеться своi ще пiдтягати. А коли вiдлига настане, це стане нереальним.

– Я чув, що пiхота у фортецi вишколена, але кiнноти iм бракуе.

– Кавалерiя тiльки в чистому полi потрiбна, та й, як виявилося, пан Чарнецький не розбитий, тому мiг би одну-двi хоругви йому на пiдмогу прислати.

– Ваша милiсть однi завади бачить.

– Але весь час вiрю в щасливу зiрку вашоi королiвськоi величностi, – не полiз далеко по слово пан Сапегa.

Пан Ян мав слушнiсть, коли припустив, що пан Чарнецький послав у Замостя кавалерiю, необхiдну до роз’iздiв i захоплення язикiв. Щоправда, пан Замойський i своеi мав досить i зовсiм допомоги не потребував, але каштелян киiвський двi хоругви, якi найбiльше постраждали пiд Големб’ем, Шемберка та ляуданську, зумисне до фортецi послав, аби тi могли вiдпочити, вiд’iстися i коней потомлених замiнити. У Замостi прийняв прибульцiв пан Собiпан привiтно, а коли дiзнався, якi славетнi жовнiри до нього прийшли, то до небес iх возносив, дарами осипав i щодня до столу свого запрошував.

Нiхто не зможе описати радiсть i зворушення княгинi Гризельди, котра взрiла панiв Скшетуськогo та Володийовськогo, давнiх полковникiв ii видатного чоловiка. Упали iй до нiг обое, зворушливi сльози вiд зустрiчi улюбленоi панi проливаючи, вона також не могла плач стримати. Скiльки ж спогадiв було пов’язано з ними з давнiх лубенських часiв, коли ii чоловiк, слава та любов народу, сповнений сил, володiв величезною дикою краiною, й як Юпiтер, одним супленням брiв сiяв страх мiж варварами. Такi це недавнi часи, але де вони? Тепер магнат у могилi, краiну варвари зайняли, а вона, вдова, сидить на попелищi щастя i величi, смутком живучи та молитвою.

У тих спогадах солодке з гiрким настiльки перемiшалося, що думки всiх трьох полинули в минуле. Розмовляли про давне життя, про мiсця, яких вже не побачать iхнi очi, про давнi вiйни, врештi-решт i про теперiшнi часи поразок i Божого гнiву.

– Якби наш князь був живий, – зiтхав пан Скшетуський, – iнша доля була б у Речi Посполитоi. Козацтво було б стерте, Заднiпров’я належало б нам, а швед знайшов би свого гробаря. Бог зробив, що хотiв, аби за грiхи нас покарати.

– Лише б Бог у пановi Чарнецькому оборонця воскресив! – видихнула княгиня Гризельдa.

– Так i буде! – пожвавився пан Володийовський. – Як наш князь iнших панiв наголову розбивав, так i вiн зовсiм на iнших полководцiв несхожий. Знаю я обох панiв коронних гетьманiв i пана гетьмана литовського Сапегу. Великi це воiни, але в пановi Чарнецькому е щось екстраординарне, можна сказати, орел, а не людина. Нiби ласкавий, а всi його бояться, ба, навiть пан Заглобa часто про своi вибрики при ньому забувае. А як вiйсько веде! Як шикуе! Неможливо собi уявити! Не iнакше, як видатний воiн з’явився в Речi Посполитiй.

– Чоловiк мiй, котрий його полковником знав, ще тодi славу йому передрiкав, – додала княгиня.

– Подейкують навiть, що й дружину в нашiй садибi мав би шукати, – вставив i свiй грiш пан Володийовський.

– Не пригадую, щоб про це була мова, – задумалася княгиня.

Як же вона могла пригадати, якщо нiколи нiчого такого не було, бо пан Володийовський таким чином хитро хотiв повернути розмову на матримонiальнi справи, щоб про панну Ганнусю Борзобагату щось дiзнатися, адже прямо питати про це вважав непристойним, занадто фамiльярним у присутностi княгинi. Але викрутас не вдався. Княгиня знову повернулася до згадок про свого чоловiка i козацьких воен, тому субтильний лицар подумав: «Немае Ганнусi, може, навiть Бог зна скiльки рокiв!» І бiльше про неi не згадував.

Мiг також розпитати офiцерiв, але його думки були зайнятi й чимось iншим. Щодня роз’iзди повiдомляли, що шведи щораз ближче пiдходять, тому готувалися до захисту. Пани Скшетуський i Володийовський одержали обов’язки на мурах як офiцери, про шведiв, i вiйну з ними обiзнанi. Пан Заглобa дух пiдiймав i розповiдав про цього ворога, якого дотепер не знали, а було таких мiж захисниками Замостя багацько, тому що шведи до цього мiста ще не доходили.

Пан Заглобa близько з паном старостою калуським хутко зiйшовся, i той безмiрно його полюбив i в усьому до нього звертався, особливо що й вiд княгинi Гризельди чув, як свого часу сам князь Ярема пана Заглобу вихваляв i vir incomparabilis[3 - Vir incomparabilis (лат.) – незрiвнянний.] називав. Тому щодня за столом усi слухали, а пан Заглобa розповiдав про давнi та новiшi часи, про вiйни з козаками, про зраду Радзивiллa, про те, як пана Сапегу в люди вивiв.

– Я йому порадив, – казав лiтнiй шляхтич, – щоб насiння конопель у кишенi носив i потрохи споживав. То вiн так до того звик, що тепер щоразу зернину виймае, вкине до рота, розгризе, серединку з’iсть, а луску виплюне. Уночi, як прокинеться, також це робить. З того часу почуття гумору в нього розвинулося таке, що навiть найближчi не впiзнають.

– Справдi? – не повiрив староста калуський.

– Бо в коноплi олiя мiститься, тому i в головi ii прибувае.

– А щоб вас… – вилаявся один iз полковникiв. – Tа це в животi олii прибувае, а не в головi.

– Est modus in rebus![4 - Est modus in rebus (лат.) – Всьому е межi!] – фiлософськи зауважив пан Заглобa. – Потрiбно якнайбiльше вина пити. Тодi олiя, як легша, завжди буде вгорi, а вино, яке i без цього вдаряе в голову, справлятиме таким чином якусь корисну дiю. Цей секрет я вивiдав у Лупула, молдавського господаря, пiсля котрого, як вам вiдомо, хотiли мене волохи на царство посадити, але султан, котрий бажае, щоб господарi не мали потомства, виставив менi умову, на яку я погодитися не мiг.

– Вам, мабуть, довелося, прiрву конопляного насiння з’iсти, – зауважив пан Собiпан.

– Не було потреби, але вашiй гiдностi вiд щирого серця раджу! – вiдрiзав пан Заглобa.

Почувши цi смiливi слова, дехто злякався, щоб iх пан староста калуський до серця не взяв, але той, чи не допетрав, чи не захотiв показати, усмiхнувся лише i спитав:

– А соняшниковi зернята не можуть коноплянi замiнити?

– Можуть, – кивнув пан Заглобa, – але позаяк соняшникова олiя важча, тому потрiбно пити мiцнiше вино, нiж те, яке ми зараз п’емо.

Пан староста второпав, про що мова, розпалився i зараз же наказав найкращих вин принести. Пiсля чого втiшилися в серцях усi й атмосфера стала невимушеною. Пили за здоров’я короля, господаря та пана Чарнецькогo. Пан Заглобa мав такий хороший гумор, що нiкому й слова сказати не давав. Розповiдав про битву пiд Голомб’ем дуже детально, в якiй себе дуже добре проявив, врештi, служачи в ляуданськiй хоругвi, не мiг вчинити iнакше. А що вiд шведських вiйськовополонених, котрi служили в полку Дюбуа, дiзналися про смерть грaфa Вальдемарa, тому, природно, пан Заглобa взяв на себе i за цю смерть вiдповiдальнiсть.

– Цiлком iнакше б ця битва пiшла, – торочив вiн, – якби не те, що я напередоднi до Бaрaнoвa, до тамтешнього канонiка, поiхав. А пан Чарнецький не знав, де я, тому порадитися не мав iз ким. Може, i шведи про того канонiка чули, бо в нього смачнючi меди, тому й пiд Голомб’е подалися. Коли ж я повернувся, було вже запiзно, король наступав i треба було хутко вiдповiдь дати. Ми пiшли, як у дим, але що вдiеш, якщо ополченцi бажають таким робом свое презирство до ворога виказати, що спинами до нього обертаються. Не знаю навiть, як тепер пан Чарнецький дасть собi раду без мене!

– Дасть собi раду! Не бiйтеся, пане! – заспокоiв пан Володийовський.

– І я знаю чому. Бо шведський король волiе за мною пiд Замостя вдарити, нiж його по Повiслю шукати. Не заперечую, що пан Чарнецький хороший жовнiр, але коли почне бороду крутити i своiм бичачим поглядом зиркати, то товаришам навiть iз найкращоi хоругви здаеться, що вони простi драгуни. Зовсiм вiн на гiднiсть не зважае, чого ми й самi були свiдками, коли пана Жирськогo, заслуженого чоловiка, наказав по майданi кiньми волочити лише за те, що з роз’iздом не дiстався туди, куди мав наказ. З шляхтою, шановне панство, треба по-батькiвськи, а не по-драгунськи. Кажеш йому: «Пане-брате, або будь ласкавий, або йди», зворушиш його, вiтчизну та славу згадуючи, i пiде навiть далi, нiж драгун, котрий за грошi служить.

– Шляхтич шляхтичем, а вiйна вiйною, – резюмував староста.

– Дуже це химерно ваша гiднiсть вивела, – скривився пан Заглобa.

– Але пан Чарнецький ще Карлoвi покаже, де раки зимують! – втрутився пан Володийовський. – Я був не на однiй вiйнi, тому можу авторитетно про це заявити.

– Спершу ми йому покажемо пiд Замостям, – вихвалявся пан староста калуський, котрий, надимаючи губи, пихтiв фантазiйно, витрiщав очi i брався в боки. – Бa! Ф’ю! Що менi Карл! Га? Кого в гостi запрошую, тому дверi вiдчиняю! Що? Га!

Тут пан староста став ще гучнiше сапати, колiнами об стiл ударяти, перехилятися, вертiти головою, лютувати, очима виблискувати та базiкати, як зазвичай, з певною фамiльярною недбалiстю:

– Що менi Карл! Вiн пан у Швецii, а Замойський Собiпан у Замостю. Eques polonus sum[5 - Eques polonus sum (лат.) – я польський шляхтич.], нiчого бiльше, що? A я в себе. Я Замойський, а вiн шведський король. От Максимiлiан був австрiйський i що? Йде, то хай собi йде. Побачимо! Йому Швецii мало, а менi Замостя досить, але його не вiддам, що?!

– Мило, шановне панство, слухати не лише таке красномовство, а й такi доброчеснi сентименти! – вигукнув пан Заглобa.

– Замойський е Замойський! – вiдповiв, утiшений похвалою, староста калуський. – Ми нiкому не кланялися i не будемо… Ma foi! Замостя не вiддам, i баста.

– За здоров’я господаря! – загукали офiцери.

– Vivat! Vivat!

– Пане Заглобо! – покликав староста. – Шведського короля я в Замостя не впущу, а вас зi Замостя не випущу!

– Пане старосто, дякую за милостi, але цього ваша гiднiсть не зробить, бо наскiльки Карлa першим рiшенням ви б засмутили, настiльки другим його втiшили.

– Тодi дайте слово, що до мене пiсля вiйни приiдете, чуете?

– Даю.

Довго ще бенкетували, проте сон став морити лицарiв, тому пiшли вони на спочинок, особливо що незабаром мали для них початися безсоннi ночi, бо шведи були вже близько й авангард iхнiй побачити сподiвалися будь-якоi години.

– Таки Замостя вiн нiкому не вiддасть, – говорив пан Заглобa, повертаючись до своеi квартири iз Скшетуськими i паном Володийовським. – Ви зауважили, панове, як ми один одному сподобалися. Добре нам у Замостi житиметься, i менi, i вам. Ми з паном старостою настiльки притерлися, як жоден столяр краще не припасуе. Добрий пан. Гм!.. Якби був моiм пугiналом i якби його на поясi носив, то часто би його об брусок гострив, бо вiн трохи тупий. Але добрий чоловiк, цей не зрадить, як тi сучi сини бiржанцi. Ви вважали, що магнати проковтнуть старого Заглобy. А дзуськи. Заледве Сапеги спекався, а вже другий лiзе. Але цього я настрою, як контрабас, i таку на ньому арiю шведам зiграю, що до смертi пiд Замостям дотанцюються. І накручу його, як гданський годинник iз курантами.

Дальшу розмову перервав гомiн, що долiтав iз мiста. За хвильку знайомий офiцер швидко промчав повз спiвбесiдникiв.

– Стiйте! – закликав пан Володийовський. – Що там?

– Заграву з валiв видно. Щебжешин горить! Шведи вже тут!

– Гайда на вали, шановне панство! – запропонував пан Скшетуський.

– Йдiть, а я подрiмаю, бо менi завтра сили будуть потрiбнi, – вiдмахнувся пан Заглобa.




Роздiл III


Тiеi ж ночi пан Володийовський виiхав iз роз’iздом i над ранок привiв кiльканадцятьох язикiв. Вони пiдтвердили, що шведський король власною персоною у Щебжешинi перебувае i незабаром уже стане пiд Замостям.

Утiшився пан староста калуський цiею звiсткою, бо давно йому кортiло випробувати своi гармати i мiцнiсть стiн на шведах. До того ж вiн вважав, i цiлком слушно, що навiть якщо й доведеться все ж здатися, то все одно шведськi сили застрягнуть тут на кiлька мiсяцiв, а в цей час Ян-Казимир збере вiйсько, приведе цiлу орду на допомогу i по всiй краiнi повсюдний i звитяжний опiр пiдготуе.

– Якщо менi вже випала нагода, – промовляв натхненно магнат на вiйськовiй радi, – вiтчизнi та королевi хорошу послугу надати, то оголошую вам, що спершу пiдiрву тут усе, перш нiж сюди шведський чобiт зайде. Хочуть Замойськогo силою взяти, гаразд! Хай беруть! Побачимо, хто кращий! Сподiваюся, панове, що ви менi старанно допомагати будете!

– Ми готовi голови покласти разом iз вашою гiднiстю! – озвалися хором офiцери.

– Тiльки б нас облягали, – зауважив пан Заглобa, – бо можуть i не наважитись. Шановне панство! Я, Заглобa, першу вилазку зроблю!

– Я з дядьком! – долучився Рох Ковальський. – На самого короля нападу!

– А тепер – на стiни! – скомандував староста калуський.

Пiшли всi. Мури були, як квiтами, жовнiрами замаянi. Полки пiхоти, такоi чудовоi, що другоi такоi не було в усiй Речi Посполитiй, стояли в готовностi один бiля одного, з мушкетами в руках i поглядами, зверненими в поле. Мало служило там чужоземцiв, лише трохи пруссакiв i французiв, а в основному ординацькi селяни. Високi, дебелi, котрих у кольоровi колети одягнули i на чужоземний кшталт вивчили, билися так само добре, як найкращi англiйцi Кромвеля. Особливо дужими виявилися, коли пiсля обстрiлу довелося якось кинутися врукопашну на ворога. Тепер виглядали шведiв нетерпляче, пам’ятаючи про своi колишнi трiумфи над Хмельницьким. Бiля гармат, довгi шиi яких витягувалися, наче з цiкавiстю, через бiйницi в поля, служили переважно фламандцi, до вогняноi служби найпридатнiшi. За фортецею вже, по той бiк рову, вертiлася хоругва легкоi кавалерii, у безпечнiй зонi, бо пiд прикриттям гармат i можливiстю миттево сховатися в укриття. А так будь-якоi митi ii можна було блискавично скерувати туди, куди потрiбно. Староста калуський об’iжджав мури в позолочених обладунках, з таким же буздиганом у руцi, i раз по раз розпитував:

– А що, не видно ще?

І лаявся собi пiд нiс, коли йому звiдусiль вiдповiдали, що нi. За хвилину вельможа iхав уже в iнший бiк i знову питав:

– А що? Не видно?

Тим часом важко було щось вгледiти, бо завiса туману розтяглася в повiтрi. Лише близько десятоi години ранку вона стала спадати. Голубе небо засвiтлiло над головами, горизонт очистився, i зараз же на захiдних мурах загукали:

– Їдуть! Їдуть! Їдуть!

Пан староста, а за ним пан Заглобa i три ад’ютанти магната жваво пiднялися на нарiжник мурiв, з якого огляд був хороший, i стали дивитися в пiдзорну трубу. Трохи туману ще лежало бiля землi, i здавалося, що шведськi вiйська, котрi рухалися вiд Велончi, чвалали по колiна в цьому туманi, немовби виринаючи з розлитоi води. Ближчi полки вже було чiтко видно, так що неозброеним оком можна було розрiзнити пiхоту, яка рухалася стрункими шеренгами, i загони рейтарiв. Тi, що були далi, натомiсть нагадували клуби чорноi хмари, що насуваеться на мiсто. Повiльно прибували полки, гармати, кавалерiя. Видовище було прекрасне. Із середини кожного каре пiхотинцiв стирчав угору дуже правильний чотирикутник списiв. Мiж ними розвiвалися рiзнобарвнi стяги, найбiльше було блакитних iз бiлими хрестами та голубих зi золотими левами. Вони пiдiйшли ще ближче. На мурах було тихо, а подув вiтру доносив до захисникiв скрипiння колiс, дзенькiт зброi, тупiт коней i приглушений гомiн людських голосiв. Пiдiйшовши на два пострiли з фальконета, стали розтягуватися перед фортецею. Деякi пiхотнi каре розвалилися в безладнi роi. Либонь, бралися за розкладання наметiв i насипання шанцiв.

– Ось i вони! – видихнув пан староста.

– Є, песиголовцi! – пiдтвердив пан Заглобa.

– Можна б iх, одного за одним, пальцем полiчити.

– Такi досвiдченi вояки, як я, не мають потреби лiчити, лише оком кинути. Їх там десять тисяч кiнноти i вiсiм пiхоти з артилерiею. Якщо одним гемайном або одним конем помилився, то готовий своiм майном за помилку заплатити.

– Невже можна так точно полiчити?

– Десять тисяч кавалерii i вiсiм пiхоти, щоб менi добре було! На Бога надiя, що значно iх менше звiдси пiде, нехай я лишень хоча б одну вилазку зроблю.

– Чуете, пане, наступ сурмлять!

І справдi, сурмачi з барабанщиками виступили з полкiв, i загримiла бойова музика. Пiд ii супровiд пiдходили полки, якi зупинялися далi, й оточили мiсто на вiдстанi. Згодом вiд густоi юрби вiддiлилися кiльканадцятеро вершникiв. На пiвдорозi вони повiсили на своi мечi бiлi хустки й узялися ними розмахувати.

– Перемовники, – пояснив пан Заглобa. – Я бачив, як до Бiрж тi злодii пiд’iжджали з такими ж намiрами, i вiдомо, що з цього вийшло.

– Замостя не Бiржi, а я не вiленський воевода! – вiдрубав пан староста.

Тим часом посланцi пiд’iхали до ворiт. Пiсля короткоi паузи пiдбiг до пана старости ординарець iз сповiщенням, що пан Ян Сапегa прагне вiд iменi шведського короля побачитися з ним i порозмовляти.

Але пан староста зараз же в боки взявся, став iз ноги на ногу переступати, сопiти, губи надимати, i нарештi вiдказав жорстко:

– Скажи пановi Сапезi, що Замойський зi зрадниками не спiлкуеться. Хоче шведський король зi мною балакати, хай менi справжнього шведа пришле, а не поляка, бо поляки, котрi шведовi служать, хай до собак моiх своi представництва вiдправляють, бо я iх зневажаю!

– Як менi Бог милий, таке менi подобаеться! – зi щирим захопленням вигукнув пан Заглобa.

– А щоб iх там чорти вхопили! – додав задоволений власними словами i похвалою староста. – Що? Менi з ними церемонитись, чи що?

– Дозвольте, ваша гiдносте, менi особисто цю звiстку iм вiднести! – попросив пан Заглобa.

І не зволiкаючи, подався з ординарцем, вийшов навпроти пана Янa i, либонь, не лише слова старости повторив, а мусив щось i вiд себе дотепного додати, бо пан Сапегa так завернув iз мiсця, немовби йому перед конем блискавка вдарила, i натягнувши шапку на вуха, вiд’iхав.

З боку мурiв i кавалерiйськоi хоругви, яка перед брамою стояла, узялися улюлюкати на вiд’iжджаючих:

– До буди, зрадники, перебiжчики! Поганськi слуги! Ату! Ату!..

Пан Сапегa став перед королем блiдий, iз мiцно стиснутими губами. Король також був збентежений, бо Замостя обмануло його надiю. Бiльше того, незважаючи на те, що йому розповiдали, монарх сподiвався знайти мiсто не бiльш стiйке, нiж Кракiв, Познань та iншi, якi вiн уже здобув. Тим часом побачив потужну фортецю, яка нагадувала данськi та нiдерландськi, про якi без гармат великого калiбру не мiг навiть мрiяти.

– Що там? – спитав вiн, побачивши пана Сапегу.

– Нiчого! Пан староста не хоче балакати з поляками, котрi вашiй королiвськiй величностi служать. Послав до мене свого блазня, котрий мене i вашу королiвську величнiсть знеславив так соромiцьки, що я повторити не наважуся.

– Менi байдуже, з ким хоче балакати, лише б розмовляв. Менi не бракуе залiзних аргументiв, а тим часом Форгеля йому пошлю.

Через пiвгодини Форгель iз суто шведською запобiгливiстю сповiстив про себе бiля ворiт. Навiсний мiст повiльно опустився на рiв i генерал в’iхав у фортецю. Його зустрiли зi спокiйною гiднiстю. Не зав’язували очей нi йому, нi комусь зi свити. Вочевидь, хотiв пан староста, щоб той усе розгледiв i про все мiг королевi розповiсти. Магнат прийняв посла з такою розкiшшю, як справжнiй князь, чим справив карколомне враження, бо пани шведськi не мали i двадцятоi частини таких багатств, як поляки, а пан староста мiж польськими був чи не найзаможнiшим. Хитрий швед одразу ж узявся господаря трактувати, немовби його король Карл до рiвного собi монарха з посольством послав, запобiгливо назвав його принцом i весь час так вельможу називав, хоч пан Собiпан уже першого разу йому заперечив:

– Я не принц, eques polonus sum, i вже тому князям рiвний!

– Ваша свiтлосте! – правив далi, не даючись збити себе на манiвцi, Форгель. – Найяснiший шведський цiсар i володар (тут вiн довго називав усi титули) зовсiм не як ворог сюди прибув. Вiдверто кажучи, вiн на вiдвiдини сюди приiхав i через мене оголошуе, маючи, сподiваюся, небезпiдставну надiю, що ваша свiтлiсть для особи його i його вiйська браму свою вiдчинити захоче.

– У нас немае такого звичаю, – вiдповiв пан Замойський, – щоб комусь у гостинностi вiдмовляти, хоч би навiть i непрошений приiхав. Завжди в мене знайдеться мiсце за столом, а для такоi гiдноi особи навiть почесне. Скажiть, отже, ваша гiдносте, найяснiшому цiсарю, що це честь для мене, тим бiльше, що вельможний Карл-Густав е господарем у Швецii, як я в Замостi. Але, як ваша гiднiсть могла бачити, слуг менi не бракуе, тому його шведська ясновельможнiсть не мае потреби своiх з собою брати. Інакше я мiг би подумати, що вiн мене вважае задрипанцем i зневагу хоче менi виказати.

– Добре! – прошепотiв за спиною пана старости пан Заглобa.

А той, закiнчивши свою промову, став губи надимати, пихтiти та повторювати:

– Га! Ось так! Га!

Форгель прикусив вус, помовчав трохи i продовжив:

– Найбiльшим доказом недовiри стало б для короля, якби ваша свiтлiсть його гарнiзон у фортецю впустити не погодилась. Як королiвський повiрений я знаю його найпотаемнiшi думки, до того ж маю наказ оголосити вашiй гiдностi i слово вiд iменi короля дати, що вiн нi держави замойськоi, нi цiеi фортецi займати на постiйно намiру не мае. Але коли вiйна в усiй цiй краiнi нещастя роздмухуе знову, коли бунт голову пiдняв, а Ян-Казимир, забувши незгоди, якi на Рiч Посполиту впасти можуть, турбуючись лише про власнi iнтереси, знову з-за кордону повернувся i разом iз поганами проти християнського вiйська нашого виступае, вирiшив непереможний король i мiй сюзерен навiть до диких татарських i турецьких степiв його переслiдувати, а на метi в нього лише спокiй краiни, перемога справедливостi, щастя та свобода громадян цiеi святоi Речi Посполитоi.

Староста калуський ударив рукою по колiну, але не зронив нi слова, лише пан Заглобa шепнув:

– Нечистий ризу одягнув i хвостом на месу дзвонить.

– Чимало добра пролилося вже на цей край з королiвськоi милостi, – правив далi Форгель, – але найяснiший цiсар, вважаючи в отчому своему серцi, що не достатньо зробив, ще раз провiнцiю свою Прусську залишив, аби знову прийти йому на порятунок, який у перемозi над Яном-Казимиром полягае. І щоб ця нова вiйна швидкий i щасливий кiнець могла мати, потрiбне його королiвськiй величностi невiдкладне тимчасове розмiщення в цiй фортецi, бо вона мае для вiйська його королiвськоi величностi стати оплотом, звiдки переслiдування заколотникiв буде вiдбуватися. Але почувши, що той, хто в Замостю господар, е не лише заможним, не лише старовиннiстю роду, дотепнiстю, прекрасним розумом, а й любов’ю до батькiвщини всiх перевершуе, король i мiй сюзерен промовив: «Вiн мене зрозумiе, вiн намiри моi щодо цiеi краiни оцiнити зумiе, довiри моеi не зрадить, надiю перевершить, до щастя та спокою цiеi краiни першим руку докладе». Так i е! Адже саме вiд вас, пане, залежить майбутня доля цiеi вiтчизни. Ви ii врятувати i батьком для неi стати можете. Тому не сумнiваюся, що ви це зробите. Хто таку славу вiд пращурiв успадковуе, той не втратить можливiсть, щоб ii прибiльшити i безсмертною зробити. Справдi, бiльше добра ви доб’етеся, вiдчиняючи ворота цiеi фортецi, нiж якби навiть нову провiнцiю до Речi Посполитоi приеднали. Король вiрить, пане, що небуденна мудрiсть ваша нарiвнi iз серцем до такого рiшення схиляться, тому наказувати не хоче, а лише просити бажае. Володар погрози вiдкидае, натомiсть дружбу пропонуе. Не як правитель iз васалом, а як могутнiй iз могутнiм домовлятися прагне.

Тут генерал Форгель схилився пановi старостi з таким поклоном поваги, немовби iстинному монарховi, i замовк. У залi запанувала тиша. Всi очi втупилися в старосту.

Той же засовався, як зазвичай, на своему позолоченому крiслi, губи надимав i строгий вигляд демонстрував. Врештi-решт, розставивши широко лiктi, долонi поклав на колiна i, скидаючи головою, як норовистий кiнь, промовив:

– Ось що я вам скажу! Дуже вдячний його шведськiй величностi за його високу думку, яку мае про моi розум i почуття до батькiвщини. Немае нiчого для мене також милiшого, нiж дружба такого ось магната. Але гадаю, що нашi стосунки могли б такими ж залишатися, якби його королiвська величнiсть у Стокгольмi сидiла, а я в Замостю. Що скажете? Бо Стокгольм – його величностi, а Замостя – мое! Що стосуеться почуттiв до Речi Посполитоi, то на мою думку, не тодi буде iй краще, коли шведи ii землю топтатимуть, а коли з неi заберуться. Ось така-от рацiя! Не сумнiваюся, що Замостя могло б його величностi у вiкторii над Яном-Казимиром допомогти, тому хочу сказати, щоб i ваша гiднiсть знала, що я не шведському королевi, в саме Янoвi-Казимиру присягав, тому успiхiв йому бажаю, а Замостя не вiддам! Ось так!

– Оце дипломатiя! – гмикнув пан Заглобa.

У залi почувся радiсний гомiн, але пан староста ляснув руками по колiнах i розмови припинив.

Форгель сторопiв i стояв, наче в рот води набрав, пiсля чого став висувати новi аргументи. Вiн наполягав, трохи погрожував, благав, лестив. Як патока, пливла з рота його латина, аж краплi поту зросили його чоло, але все надаремно, бо пiсля всiх своiх найкращих аргументiв, таких переконливих, що мури зруйнувати могли б, чув завжди одну вiдповiдь:

– А я все одно Замостя не вiддам, ось так!

Аудiенцiя затягнулася понад мiру, наприкiнцi й зовсiм стала надто обтяжливою для Форгеля, бо веселощi помалу охоплювали присутнiх. Щораз частiше падало якесь словечко, якесь глузування то з вуст пана Заглоби, то з iнших, пiсля чого приглушенi смiшки озивалися в залi. Зрозумiв нарештi Форгель, що доведеться вдатися до крайнiх засобiв, тому розгорнув пергамент iз печатками, який тримав у руцi i на який нiхто досi не звертав уваги, виструнчився та проголосив урочистим, чiтким голосом:

– За вiдкривання ворiт фортецi його королiвська величнiсть (далi знову йшов довгий перелiк титулiв) жертвуе вашiй свiтлостi Люблiнське воеводство у спадкове володiння!

Здивувалися всi, почувши це, здивувався на мить i сам пан староста. Своею чергою, Форгель став окидати переможним поглядом усе навколо, аж тут помiж глухоi тишi озвався польською до старости пан Заглобa, котрий стояв тут же за ним:

– Подаруйте, ваша гiдносте, шведському королевi навзаем Нiдерланди.

Пан староста не мiркував довго, ударив руками об поли i випалив на всю залу латиною:

– А я жертвую його королiвськiй величностi Нiдерланди! Тут зала вибухнула одним гомеричним реготом. Тряслися животи i пояси на животах. Однi аплодували, iншi вихитувалися, наче п’янi, ще iншi спиралися на сусiдiв, i смiх не припинявся. Форгель зблiд, брови насупив загрозливо, але чекав iз вогнем у зiницях i головою, гордо закинутою догори. Як тiльки напад смiху минувся, спитав чемним, уривчастим голосом:

– Чи це остаточна вiдповiдь вашоi гiдностi?

На це пан староста пiдкрутив вуса.

– Нi! – сказав вiн, ще гордовитiше закидаючи голову. – Я ще маю гармати на мурах!

Перемови провалилися.

Двома годинами пiзнiше загуркотiли гармати зi шведських окопiв, а замойськi вiдповiли iм не менш потужно. Все Замостя вкрилося димом, немов густою хмарою, тiльки раз по раз виблискувало в цiй хмарi i грiм лунав без угаву. Але скоро вогонь iз важких фортечних фальконетiв перемiг. Шведськi ядра падали в рiв або вiдбивалися без наслiдкiв вiд мiцних стiн. Над вечiр ворог був змушений вiдступити з ближчих шанцiв, бо фортеця засипала iх таким градом ядер, що живий дух витримати не мiг. Задихаючись вiд гнiву, шведський король наказав спалити всi навколишнi села та мiстечка, так що околиця виглядала уночi, як одне море вогню, але пан староста цим не переймався.

– Гаразд, – видихнув вiн, – нехай палять! Ми маемо дах над головою, а iм швидше за комiр налетить.

І настiльки був задоволений собою i веселий, що того самого дня звелiв пишний бенкет влаштувати i допiзна з келихами розважався. Замкова капела грала на бенкетi так гучно, що навiть у гуркотi гармат чути ii було аж до найдальших шведських шанцiв.



Але i шведи стрiляли вперто, навiть настiльки вперто, що вогонь тривав упродовж усiеi ночi. Наступного дня прийшли королевi ще кiльканадцять гармат, iз яких, заледве витягнувши iх на вали, вiдразу ж почали по фортецi гатити. Не сподiвався король, щоправда, розтрощити мури, хотiв лише старосту переконати, що вирiшив штурмувати вiдчайдушно та невблаганно. Монарх прагнув налякати ворога, але цi зусилля були просто смiшними. Пан староста анi на мить у таке не повiрив i, часто показуючись на мурах, кричав на фонi запеклоi стрiлянини:

– І хочеться iм порох надаремно витрачати?!

Пан Володийовський та iншi офiцери просилися на вилазку, але пан староста не дозволив. Не хотiв даремно кров марнувати. Знав зрештою, що все скiнчилося б вiдкритим боем, бо такого воiна, як шведський король, i таку навчену армiю не заскочиш зненацька. Пан Заглобa, убачивши незмiннiсть позицii старости в цьому питаннi, ще бiльше наполягав та обiцяв, що сам вилазку проведе.

– Занадто, пане, ви до кровi спраглi! – вiдповiв Собiпан. – Нам добре, шведам погано, то якого бiса до них пертися? Ви полягти можете, а менi потрiбен хороший радник, бо ви тим дотепом так гарно Форгеля збештали, про Нiдерланди згадавши.

Пан Заглобa вiдповiв, що не може всидiти за мурами, так йому до шведiв свербить, але був змушений скоритися.

Тому з огляду на вiдсутнiсть iнших занять час свiй гаяв лiтнiй шляхтич на мурах серед жовнiрiв, застерiгаючи й авторитетнi поради роздаючи, якi всi з неабиякою повагою слухали, маючи його за воiна дуже досвiдченого й одного в Речi Посполитiй iз найкращих. А той тiшився в душi, споглядаючи на захисникiв i на лицарський запал.

– Пане Мiхале! – казав вiн пановi Володийовськoму. – Інший уже дух у Речi Посполитiй i в шляхти, iншi часи. Нiхто вже про зраду та про капiтуляцiю навiть не думае, натомiсть кожен iз прихильностi до Речi Посполитоi та монархii готовий краще життя вiддати, нiж кроком вороговi поступитися. Пам’ятаете, як рiк тому з усiх бокiв чулося: цей зрадив, той зрадив, той протекцiю прийняв, а тепер шведи вже бiльше за нас протекцii потребують, i якщо дiдько iм ii не забезпечить, то незабаром iх усiх вхопить. Бо ми тут маемо животи такi повнi, що барабанщики могли б по них дубасити, а iм голод кишки очищае i батоги з них крутить.

Пан Заглобa мав рацiю. Шведська армiя не мала з собою запасiв продовольства i для вiсiмнадцяти тисяч людей, не рахуючи коней, не було звiдки iх одержати. Адже пан староста ще до приходу ворога постягав на кiльканадцять миль навколо фураж, провiант, людську та кiнську силу з усiх своiх володiнь. У вiддалених же околицях краiни аж роiлося вiд загонiв конфедератiв, зграй озброених селян, тому роз’iзди з табору за продовольством виходити не могли, бо тут же за табором iх певна смерть чекала.

До того ж пан Чарнецький не пiшов на Завiсля, а й далi кружляв навколо шведськоi армii, як хижий звiр бiля вiвчарнi. Повернулися нiчнi тривоги, зникали без вiстi меншi загони. Неподалiк вiд Красникa з’явилися ще якiсь польськi вiйська, якi сполучення з Вiслою вiдтяли. А ще прийшла звiстка, що пан Павел Сапегa з потужною литовською армiею йде з пiвночi, що по дорозi побiжно знищив гарнiзон у Люблiнi, мiсто взяв i комунiком прямуе до Замостя.

Бачив цей жахливий стан найдосвiдченiший iз шведських полководцiв, старий Вiттемберг, i вiдверто виклав усе королевi.

– Я знаю, – казав вiн, – що генiй вашоi королiвськоi величностi дива творить, але якщо про буденнi речi йдеться, то нас голод зморить, а коли ворог на виснажених наступатиме, то забракне нам навiть сил утiкати.

– Якби я в цiй фортецi осiв, – задумався король, – то за два мiсяцi вiйну закiнчив би.

– На таку фортецю навiть року облоги замало.

Король у душi визнавав слушнiсть старого воiна, однак не зiзнавався вголос у тому, що i сам способiв не знаходить i що генiй його виснажився. Але монарх усе ж покладався на якийсь несподiваний випадок, тому звелiв стрiляти i вдень, i вночi.

– Душi iхнi виснажу, то й до угод будуть сумирнiшi, – вирiшив вiн.

Пiсля кiлькох днiв стрiлянини, такоi запеклоi, що свiту крiзь дим не було видно, послав король знову Форгеля до фортецi.

– Король i мiй сюзерен, – повiдомив той, ще раз з’явившись перед старостою, – розраховуе на те, що шкода, якоi Замостя зазнало вiд наших гармат, прояснить розум вашоi свiтлостi i до перемов схилить.

На що пан Замойський вiдповiв:

– Звiсно, що так!.. Шкода е. Чому б iй не бути! Ви вбили свиню на ринку, якiй осколок гранати в живiт потрапив. Стрiляйте ще тиждень, то може вб’ете ще одну.

Форгель принiс цю вiдповiдь королевi. Увечерi знову вiдбулася рада в королiвськiй ставцi. Наступного дня взялися шведи пакувати намети на пiдводи i стягувати гармати iз шанцiв. А вночi все вiйсько забралося звiдтiля.

Замостя гримiло за ними з усiх гармат, а коли вже щезли з очей, вийшли через пiвденну браму двi хоругви, Шемберкa з ляуданською, i подалися вслiд за втiкачами.

Шведи тягнули на пiвдень. Вiттемберг радив, щоправда, повертатися до Варшави i з усiх сил переконував, що це едина дорога для порятунку, але шведський Александр вирiшив уперто переслiдувати до найдальших кордонiв держави польського Дарiя.




Роздiл IV


Весна того року дивними ходила дорогами, бо коли на пiвночi Речi Посполитоi вже розтанули снiги, полилися занiмiлi рiки, й уся краiна потекла березневою водою, то на пiвднi вiд гiр ще розповсюджувався на поля, на води та бори крижаний подих зими. У лiсах лежали замети, замерзлi дороги стугонiли пiд копитами коней, днi були сухi, заходи сонця червонi, а ночi зорянi та морознi. Люд, що сидiв на родючих глинах, на чорноземi та буроземi Малоi Польщi, радiв вiд тiеi мiцностi морозiв, переконаний, що загинуть вiд них як польовi мишi, так i шведи. Але весна, яка довго не приходила, настала так раптово, як панцерна хоругва в атаку на ворога. Сонце сипонуло з неба живим вогнем i вiдразу затрiщала зимова шкаралупа. З угорських степiв прилетiв потужний i теплий вiтер, узявся дмухати на луги, поля та пущi. Вiдразу ж помiж сяючих калюж зачорнiла рiлля, зеленi пагони вистрелювали на низькому порiччi, i лiси заплакали сльозами розтоплених бурульок.

На постiйно погожому небi щодня виднiлися журавлинi ключi, зграi диких качок, чирянок i гусей. Прилетiли лелеки на минулорiчнi колеса, а пiд стрiхами заметушилися ластiвки, чулося щебетання птаства по селах, верески по лiсах i ставках, а вечорами вся краiна була наповнена кумканням i кваканням жаб, якi розкошували у калабанях.

Пiсля цього полилися ряснi дощi, що, наче нагрiтi, падали вдень, падали вночi, i так без перерви. Поля перетворилися на озера, рiки пiднялися, броди сталися непрохiдними, запанувала «в’язкiсть i непридатнiсть заболочених дорiг». Помiж цiеi води, багнюки та болiт волоклися на пiвдень шведськi загони.

Але як мало натовп, що йшов, як на страту, нагадував ту чудову армiю, яка свого часу вступила з Вiттембергом у Велику Польщу. Голод залишив сизi вiдбитки на обличчях старих воiнiв. Вони йшли, бiльше на примар, нiж на людей схожi, замученi, пригнiченi, без сну, знаючи, що наприкiнцi дороги не iжа iх чекае, а голод, не сон, а битва, а якщо й вiдпочинок, то хiба вiчний спокiй смертi.

Закутi в залiзо кiстяки вершникiв сидiли на скелетах коней. Пiхотинцi ледве ноги волочили, ледве тремтячими руками могли втримати списи та мушкети. День збiгав за днем, а вони все йшли i йшли вперед. Пiдводи ламалися, гармати застрягали у болотах. Просувалися так повiльно, що часом заледве за весь день милю прочвалати могли. Хвороби кинулися на солдатiв, як круки на стерво. Однi клацали зубами вiд лихоманки, iншi лягали вiд слабкостi на сиру землю, бажаючи краще померти, нiж далi йти.

Та шведський Александр уперто переслiдував польського Дарiя. Водночас вiн i сам був переслiдуваний. Як за хворим буйволом iдуть уночi шакали, чекаючи, поки той iз нiг звалиться, i той знае, що все одно впаде, чуючи завивання голодноi зграi, так i за шведами йшли шляхетськi та селянськi загони, щораз ближче наступаючи, щораз зухвалiше нападаючи та дошкуляючи.

Нарештi пiдiйшов i найстрашнiший з усiх пан Чарнецький, i вiн був уже близько. У шведському ар’ергардi, коли озиралися позад себе, бачили вершникiв, часом далеко на краю горизонту, часом за стаю, часом на два пострiли з мушкета, а часом, коли атакували, то й над самим карком.

Ворог прагнув битви. З розпачем молилися за неi шведи до Господа Бога, але пан Чарнецький битви не приймав. Вiн чекав слушноi нагоди. А тим часом вважав за краще шарпати або випускати на них поодинокi партii, немовби сокола на водне птаство.

Так вони йшли однi за одними. Бувало, однак, що пан каштелян киiвський минав шведiв, випинався i перетинав iм шлях, симулюючи, що шикуеться до зiткнення. Тодi сурми грали радiсно з одного кiнця шведського табору в iнший i – о диво! – новi сили, новий дух враз оживляв потомленi ряди скандинавiв. Хворi, намоклi, безсилi, на Лазарiв схожi, ставали враз до битви з палаючими обличчями, з вогнем у зiницях. Списи та мушкети рухалися з такою чiткiстю, немовби залiзнi тримали iх руки, вiйськовi команди лунали так гучно, немовби iз найздоровiших виходили грудей. І линули вперед, аби грудьми об груди вдаритись.

Та пан Чарнецький ударив раз i другий, а коли загримiли гармати, вiдводив вiйська, залишаючи шведам даремнi зусилля, ще бiльшу нехiть i розчарування.

А там, де гармати встигнути не могли, i лише спис i шабля могли у чистому полi розгулятися, там ударяв, як блискавка, знаючи, що в рукопашнiй шведська кавалерiя навiть добровольцям протистояти не зможе.

І знову Вiттемберг пропонував королю вiдступити, щоб себе i вiйсько не згубити, але той у вiдповiдь кривив рот, вогнем сипав iз очей i вказував рукою на пiвдень, де в руських землях сподiвався знайти Янa-Казимирa, вiдкрите для перемог поле, вiдпочинок, провiант, фураж для коней i багату здобич.

Тим часом, на його нещастя, польськi полки, якi служили йому до цього часу, единi, що тепер могли б стятися з паном Чарнецьким, стали покидати шведiв. Першим «подякував» за службу пан Зброжек, котрого не бажання здобичi, а лише слiпе прив’язання до хоругви та жовнiрська вiрнiсть тримали дотепер при Карловi. «Подякував» таким чином, що розбив полк драгунiв Мiллера, половину людей вирiзав i зник. Пiсля нього «подякував» пан Калинський, по шведськiй пiхотi проiхавшись. Пан Сапегa ставав що не день то пригнiченiшим, щось у душi переживав, щось планував. Сам ще не пiшов, але люди з його хоругви втiкали щодня.

Йшов таким чином Карл-Густав на Нароль, Цешанув та Олешицi, щоб до Сяну дiстатися. Пiдтримувала його надiя, що Ян-Казимир заступить йому дорогу та битву нав’яже. Перемога ще могла шведську долю поправити i фортуну на свiй бiк схилити. Тим бiльше, що поширилися чутки, що Ян-Казимир вирушив зi Львова з кварцяним вiйськом i татарами. Але розрахунки Карла пiдвели, тому що Ян-Казимир волiв зачекати об’еднання вiйськ i приходу литовцiв пана Сапеги. Зволiкання було його найкращим союзником, бо вiн дужчав iз кожним днем, а Карл iз кожним днем слабшав.

– Не вiйсько на нас iде, i не армiя, а похоронна процесiя! – подейкували старi воiни в таборi Яна-Казимира.

Таку ж думку подiляла i бiльшiсть шведських офiцерiв.

Сам же король повторював, що на Львiв iде, але дурив i себе, i своiх. Не до Львова йому треба було, а про власний порятунок думати. Зрештою, вiн навiть не був упевнений, чи Ян-Казимир у Львовi перебувае, бо мiг вiдступити хоч на Подiлля, щоб вивести за собою ворога в далекi степи, в яких довелося б шведам загинути безславно.

Пiшов Дуглас пiд Перемишль долю випробувати, чи не захотiла б принаймнi ця фортеця здатися. Повернувся не лише нi з чим, а й добряче пошарпаним. Катастрофа наближалася повiльно, але невблаганно. Всi чутки, що долинали до шведського табору, були тiльки ii пiдтвердженням. Щодня надходили новi i щоразу грiзнiшi.

– Пан Сапегa йде, вiн уже в Томашевi! – повiдомляли одного дня.

– Пан Любомирський насуваеться з Передгiр’я з вiйськом i горянами! – iнформували наступного.

І знову потiм:

– Король веде кварту[6 - Кварта – наймане регулярне вiйсько на утриманнi короля.] i сто тисяч орди! З паном Сапегою з’еднався!

Були мiж цими депешами життя i смертi як правда, так i дезiнформацiя, але всi сiяли жах. Дух вiйська впав. Колись, як тiльки Карл власною персоною з’являвся перед полками, його вiтали тисячоголосi вигуки, в яких звучала надiя на перемогу. Тепер полки стояли перед ним глухi та нiмi. Зате бiля вогнищ зголоднiлi та потомленi смертельно солдати бiльше гомонiли про пана Чарнецького, нiж про власного короля. Бачили його всюди. І дивна рiч! Коли впродовж кiлькох днiв не зник жоден роз’iзд, коли кiлька ночей спливло без тривог, без вигукiв «Алла» i «Бий, убий», неспокiй наростав ще бiльший.

– Чарнецький зачаiвся. Бог зна, що вiн задумав! – повторювали солдати.

Карл зупинився на кiлька днiв у Ярославi, мiркуючи, до чого б краще вдатися. Весь цей час вантажили на баржi хворих жовнiрiв, котрих у таборi було безлiч, i вiдсилали рiкою до Сандомирa, найближчого укрiпленого мiста, яке ще залишалось у шведських руках. Пiсля завершення цiеi роботи, коли саме прийшли звiстки про те, що Ян-Казимир залишив Львiв, вирiшив шведський король уточнити, де саме польський монарх перебувае.

З цiею метою полковник Канненберг iз тисячею вершникiв перейшов Сян i подався на схiд.

– Можливо, що долю вiйни i нас усiх ви тримаете у руках, – сказав йому король на прощання.

І справдi, багато вiд цього роз’iзду залежало, адже в найгiршому разi Канненберг мав забезпечити табiр провiантом. А якби точно розвiдав, де Ян-Казимир опинився, то шведський король мiг би негайно вирушити з усiма силами проти польського Дарiя, розбити вороже вiйсько, а якщо пощастить, то i його самого полонити.

Тому Канненберг отримав найбоездатнiших солдатiв i найкращих коней. Вибiр був зроблений тим стараннiший, що полковник не мiг iз собою брати нi пiхоту, нi гармати, тому були потрiбнi такi люди, котрi могли б у чистому полi з шаблею в руцi протистояти польськiй кiннотi.

Дня 20 березня роз’iзд вiдбув. Коли проходили через мiст, безлiч офiцерiв i солдатiв iх проводжали до передмостового укрiплення:

– Боже, веди вас! Боже, дай вам вiкторiю! Боже, дай вам щасливе повернення!

Вони розтягнулися довгою мотузкою, бо було iх тисяча, йшли двiйками, по свiжовiдновленому мосту, один прогiн якого ще не був закiнчений, як-небудь вистелений дошками, щоб тiльки пройти могли.

Добра надiя свiтилася в iхнiх обличчях, бо були нарештi ситi. Іншим вiдняли, а iх нагодували, i горiлки налили iм до фляг. Тому iхали, весело покрикуючи та хизуючись перед солдатами, що зiбралися бiля передмостя:

– Самого Чарнецькогo на арканi притягнемо!

Телепнi! Не знали, що йшли, як iдуть воли на забiй до рiзницi!

Все складалося iм на погибель. Як тiльки пройшли, вiдразу ж шведськi сапери розiбрали пiсля них тимчасовий помiст, аби покласти мiцнiшi балки для майбутнього проходження гармат.

А експедицiя завернула, пiдспiвуючи собi тихо, до Великих Очей, шоломи вояцькi виблискували на сонцi, на закрутах раз i другий, потiм вони занурилися в густий дрiмучий лiс. Проiхали пiвмилi – нiчого! Тиша навколо, лiсовi глибини були цiлком спорожнiлi. Тому зупинилися, щоб дати передихнути коням, пiсля чого рушили повiльно далi. Так дiсталися до Великих Очей, в яких також не знайшли жодноi живоi душi.

Ця порожнеча здивувала Канненбергa.

– Либонь, нас тут сподiвалися, – зауважив вiн майоровi Свено. – Але пан Чарнецький мусить бути деiнде, бо не влаштував нам засiдку.

– Чи ваша гiднiсть накаже вiдступати? – поцiкавився Свено.

– Нi, пiдемо вперед, навiть пiд сам Львiв, до якого не так уже далеко. Треба язика схопити i королевi про Яна-Казимира якусь звiстку привезти.

– А якщо на переважаючi сили наткнемося?

– Навiть якщо зустрiнемо й кiлька тисяч цiеi галайстри, яку вони посполитим рушенням називають, то з такими жовнiрами дамо собi раду.

– Але можемо натрапити i на регулярне вiйсько. А в нас немае гармат, а гармати проти них – головне.

– Тодi вiдступимо i королевi про ворога повiдомимо. А тих, хто захоче нам вiдступ вiдрiзати, розiб’емо.

– Ночi я боюся! – задумався Свено.

– Будемо дотримуватися обачностi. Харчiв для людей i коней маемо на два днi, тому немае потреби квапитися.

Так що коли вони знову занурилися в густий лiс за Великими Очами, то пересувалися набагато обережнiше. П’ятдесят коней пiшло вперед. Вершники iхали з мушкетами напоготовi, сперши приклади на стегна, й озиралися уважно на всi боки. Дослiджували чагарники, хащi, часто зупинялися, прислухалися, часом з’iжджали з дороги набiк, аби дослiдити прибережний бiр, але нi на дорозi, нi на узбiччях не було нiкого.

Лише годиною пiзнiше, минувши закрут, доволi крутий, двое рейтарiв, котрi iхали попереду, побачили за чотириста крокiв перед собою вершника на конi.

День був погожий i сонце свiтило ясно, тому того вершника було видно, як на долонi. Це був невисокий жовнiр, одягнений дуже пристойно i по-чужоземному. Вiн здавався особливо малим, бо сидiв на рослому буланому бахматi, вiдразу видно, що породистому.

Вершник iхав собi повiльно, немовби не бачив, що вiйсько за ним валить. Веснянi повенi прорили в дорозi глибокi канави, в яких шумiла мутна вода. Тому вершник зупиняв перед ровами коня, а той перескакував iх iз пружнiстю оленя i знову йшов пiдтюпцем, мотаючи головою i фиркаючи час вiд часу бадьоро.

Двое рейтарiв притримали коней i стали оглядатися за вахмiстром. Той якраз пiд’iхав, зиркнув i промовив:

– Це якийсь гончак iз польськоi псарнi.

– Я гукну по нього! – запропонував рейтар.

– Помовчи. Може iх тут бути бiльше. Давай до полковника!

Тим часом пiд’iхала решта авангарду, всi зупинилися; низькорослий лицар i собi притримав коня i розвернув його до шведiв, немовби iм хотiв дорогу заступити.

Якийсь час вони дивилися на нього, а вiн на них.

– Є й другий! Другий! Третiй! Четвертий, цiла ватага! – враз загукали у шведських лавах.

Аж тут з обох бокiв дороги висипали вершники, спочатку поодинцi, потiм по двое, по трое. Всi зупинялися бiля того, котрий з’явився першим.

Тут i друга шведська варта зi Свенo, а вiдтак i весь загiн iз Канненбергом пiдiйшли до форпосту. Канненберг i Свено виiхали зараз же наперед.

– Я впiзнаю цих людей! – зауважив, ледве глянувши, Свено. – Ця хоругва першою вдарила на графа Вальдемарa пiд Големб’ем, це люди пана Чарнецькогo. Вiн i сам мусить тут бути!

Цi слова справили враження, у лавах запанувала глибока тиша, лише конi дзеленчали мундштуками.

– Десь мае бути якась засiдка, – зауважив Свено. – Замало iх, аби нам протистояти, але в лiсi мають ховатися й iншi.

Тут вiн звернувся до Канненбергa:

– Ваша гiдносте, повертаймося!

– Добре, пане, радите, – насупився полковник. – То варто взагалi було виiжджати, якщо, побачивши кiлькадесят обiдранцiв, маемо повертатися? То чому, побачивши одного, було не налякатися?.. Вперед!

Шведська шеренга просувалася далi дуже обережно, за нею друга, третя, четверта. Вiдстань мiж двома загонами зменшувалася.

– Плi! – скомандував Канненберг.

Шведськi мушкети нахилилися, як один, залiзнi шиi витягнулися в бiк польських вершникiв.

Але ще до того, як мушкети встигли дати залп, польськi вершники завернули коней i кинулися навтьоки безладною гурбою.

– Вперед! – рикнув Канненберг.

Загiн рушив iз мiсця ступом, аж земля задрижала пiд важкими копитами рейтарських коней.

Лiс наповнився криками переслiдувачiв та втiкачiв. Пiсля чвертi години гонитви, чи то шведськi конi були кращi, чи то польськi дорогою вимученi, але простiр, що розмежовував два вiйська, катастрофiчно зменшувався.

Але водночас сталося й щось дивне. Безладна спочатку польська гурба, у мiру розвитку втечi, не лише не розпорошилася ширше, а навпаки, втiкала в щораз кращому ладi, щораз рiвнiшими рядами, немовби сама швидкiсть коней шикувала вершникiв у лави.

Свено це помiтив, розвернув коня i помчав до Канненбергa, гукаючи:

– Ваша гiдносте! Це не пересiчна партiя, а регулярне вiйсько, яке навмисно втiкае, щоб у засiдку нас привести.

– У цiй засiдцi будуть демони чи люди? – вiдрубав Канненберг.

Дорога пiдiймалася дещо вгору i ставала щораз ширшою, лiс рiдiв i на його краю виднiлося ще незаросле поле, точнiше величезна галявина, оточена зусiбiч густим i сiрим бором.

Польська хоругва пришвидшилась i виявилося, що ранiше вона зумисне не розвивала повноi швидкостi, бо в коротку мить опинилася так далеко, що шведський командир збагнув, що нiколи вже ii не наздожене. Дiставшись до половини галявини i помiтивши, що ворог уже майже iншого ii кiнця досяг, пригальмував своiх людей i наказав сповiльнити бiг.

Але, о, диво, польський загiн, замiсть потонути в протилежному лiсi, зробив на самому краю величезне пiвколо i розвернувся навскач до шведiв, ставши вiдразу в такому взiрцевому бойовому порядку, що здивував навiть свого ворога.

– Так i е! – вигукнув Канненберг. – Це регулярне вiйсько! Перешикувалися, як на муштрi. Чого ж вони хочуть до дiдька?..

– Йдуть на нас! – пояснив Свено.

Натомiсть хоругва рушила вперед ступом. Субтильний лицар на буланому бахматi кричав щось до своiх, висувався вперед i знову притримував коня, шаблею знаки подавав, либонь, саме вiн був командиром.

– Вони справдi атакують! – роззявив рота Канненберг. А конi пiд нападниками розiгналися та стригли вухами, витягувалися так, що заледве животами не торкалися землi. Вершники схилилися до ший тварин i сховалися за гривами. Шведи, котрi стояли в першiй шерензi, вiдчували лише дихання сотнi коней i бачили вибалушенi очi. Вихор так не насуваеться, як мчала ця хоругва.

– Бог iз нами! Швецiя! Вогонь! – скомандував Канненберг, пiдiймаючи вгору шпагу.

Гримнули всi мушкети, але цiеi ж митi польська хоругва досягла шведiв так стрiмко, що розкидала праворуч i лiворуч першi iхнi шеренги, врiзалася в гущавину людей i коней, як клин входить у розщеплене дерево. Вчинився жахливий вир, броня вдарялася об броню, шабля об шаблю, а той брязкiт, кiнське хропiння, лемент умираючих чоловiкiв розбудив таке вiдлуння, що весь дрiмучий лiс вiдiзвався битвi, як крутi гiрськi скелi вторують громам.

Шведи сторопiли на якусь мить, особливо що значна iхня кiлькiсть упала пiд першим натиском, але скоро оговтавшись, насiли потужно на супротивникiв. Фланги iхнi перемiшалися мiж собою, а що поляки i без того перли вперед, маючи намiр пройти «штосом», то iх хутко оточили. Середина шведiв прогиналася, натомiсть фланги напирали щораз дужче, однак не спромоглися розiрвати ряди атакувальникiв, бо тi захищалися вiдчайдушно i з усiею тiею незрiвнянною елегантнiстю, яка робила польську кавалерiю такою страшною в рукопашнiй. Працювали шаблi проти рапiр, трупи падали густо, але перевага вже стала схилятися на шведський бiк, як тут з-пiд темноi стiни бору викотилася ще одна хоругва i помчала з лементом на ворогiв.

Праве крило шведiв пiд командуванням Свено моментально розвернулося до нового ворога, в якому досвiдченi шведськi жовнiри впiзнали гусарiв.

Вiв ii чоловiк, котрий сидiв на баскому тарантовому[7 - Тарантовий – чорно-бiлий.] конi, одягнений у бурку та рисячу шапку з чаплиним пером. Видно його було чудово, бо iхав збоку, за кiльканадцять крокiв вiд жовнiрiв.

– Чарнецький! Чарнецький! – залунало у шведських рядах.

Свено поглянув iз розпачем на небо, потiм стиснув колiнами коня i рушив лавою.

Пан Чарнецький пiдвiв гусарiв на кiльканадцять крокiв, i коли добряче розiгналися, сам завернув.

Раптом iз бору вигулькнула третя хоругва, командувач зараз же поскакав до неi й повiв. Коли ж з’явилася четверта, булавою вказав, куди мае вдарити. Хтось сказав би, що це господар веде женцiв i розподiляе мiж ними роботу.

А вже коли з’явилася п’ята, то пан Чарнецький особисто став на ii чолi i повiв воякiв в атаку.

Однак гусари вже вiдкинули назад праве крило i за мить розiрвали його повнiстю, три наступнi хоругви оточили за татарською модою шведiв i, здiйнявши галас, стали рубати переляканих залiзом, колоти списами, розбивати, топтати, а вiдтак гнати ворога з верещанням i рiзаниною.

Канненберг второпав, що потрапив у засiдку i наче пiд нiж завiв свiй загiн. Тут уже не йшлося йому про перемогу, хотiв принаймнi якнайбiльше людей врятувати, тому наказав сурмити вiдступ. Стали вiдступати шведи усiею гурбою до тiеi ж дороги, якою з Великих Очей приiхали, вояки ж пана Чернецького iх переслiдували так стрiмко, що подих польських коней зiгрiвав шведам спини.

У таких умовах i перед жахом, який охопив рейтарiв, вiдступ цей не мiг уже вiдбуватися в бойовому порядку, кращi конi вирвалися вперед i незабаром чудовий загiн Канненберга перетворився на безладну купу втiкачiв, котрi майже не чинили опору.

Чим довше тривала погоня, тим ставала вона безладнiшою, бо i поляки не дотримувалися ладу, а кожен вiдпускав коня, скiльки пари в нiздрях, дiставав, кого хотiв, i вбивав, кого бажав.

Перемiшалися, отже, однi з iншими. Декотрi польськi жовнiри обганяли останнi шведськi ряди i траплялося, що один iз товаришiв пiдiймався у стременах, щоб посилити удар в утiкаючого перед собою рейтара, натомiсть сам гинув, уражений рапiрою ззаду. Встелилася густим шведським трупом дорога до Великих Очей, але це ще не був кiнець гонитви. І однi, i другi на всьому смаку влилися в лiс, там зморенi шведськi конi почали зупинятися i рiзанина стала ще кривавiшою.

Декотрi рейтари зiстрибували з коней i втiкали в лiс, але заледве кiльканадцятеро на таке вiдважилися, бо знали з досвiду шведи, що в лiсах чигають селяни, тому вважали за краще загинути вiд шабель, нiж у жахливих муках, яких розлючений люд iм не жалiв.

Декотрi благали про пощаду, переважно надаремно, бо кожен волiв убити ворога та гнатися далi, нiж узявши його за бранця, стежити за ним i дальшоi гонитви занехаяти. Тому рубали немилосердно, щоб нiхто зi звiсткою про поразку не повернувся. Пан Володийовський мчав попереду з ляуданською хоругвою. Вiн був саме тим вершником, котрий першим явився шведам на звабу, вiн першим ударив, а тепер, сидячи на конi, як вихор мчав, вiддався iнстинктам, прагнучи кров’ю насититись i за поразку пiд Голомб’ем поквитатися. Щоразу як наздоганяв рейтара, то гасив його так спритно, як свiчку. Часом проiхався на потилицях двох, трьох чи навiть чотирьох водночас, блискавично, бо за мить уже самi конi без вершникiв мчали перед ним. Даремно котрийсь шведисько брав власну рапiру за вiстря й обертаючи ефесом до лицаря, повiдомляючи, що здаеться, голосом та очима вимолював жалiсть. Пан Володийовський навiть не зупинявся бiля нього, встромляв лезо шаблi туди, де шия грудей торкаеться, завдавав легкий удар, незначний, а той руки розкидав, блiдими вустами одне чи два слова промовляв, пiсля чого остаточно занурювався в сутiнки смертi. Пан Володийовський же, не озираючись, мчав далi i новi жертви на землю, як снопи, скидав.

Зауважив страшного женця вiдважний Свено i, скликавши кiльканадцятьох найкращих рейтарiв, вирiшив жертвою власного життя припинити хоча б на хвилину погоню, щоб iнших урятувати. Розвернули вони коней i, виставивши перед себе рапiри, чекали на тих, хто iх наздоганяв. Пан Володийовський, помiтивши це, навiть на мить не завагався, здибив коня i навалився на них у саму середину. І ще до того, як хтось устиг оком моргнути, вже два шоломи звалилися пiд ноги коней. Бiльше десяти лез цiлилися тепер у груди пана Володийовськогo, аж тут йому на пiдмогу прийшли пани Скшетуськi, Юзва Бутрим-Безногий, пан Заглобa i Рох Ковальський, про котрого старий шляхтич казав, що той, навiть iдучи в атаку, очi заплющуе i дрiмае, а прокидаеться лише, коли грудьми об груди ворога вдариться.

Пан Володийовський пiрнув пiд кульбаку так стрiмко, що рапiри порожне повiтря прошили. Цього вiн навчився вiд аккерманських татарiв, i ще малим, водночас неймовiрно пластичним будучи, до такоi досконалостi цей прийом довiв, що зникав, коли хотiв, з очей, чи то за шиею, а чи пiд кiнським животом. Так зник i цього разу, а поки зачудованi рейтари намагалися допетрати, куди той подiвся, знову несподiвано на кульбацi опинився, страшний, як дикий лiсовий кiт, коли в гущу гончакiв iз високих гiлок стрибне.

Тим часом i товаришi йому допомогли, сiючи смерть i панiку. Один iз рейтарiв приклав пановi Заглобi до самих грудей пiстоля, але Рох Ковальський, котрий опинився по лiвий вiд нього бiк, не маючи змоги рубати шаблею, стиснув п’ястук i в голову з розмаху шведовi зацiдив, аж той звалився вмент пiд коня, так, наче у нього блискавка влучила. Пан Заглобa видав радiсний вигук i рубонув у скроню самого Свено, котрий руки опустив i чолом вперся в шию коня. Побачивши це, кинулися навтьоки iншi рейтари. Пан Володийовський, Юзвa Безногий i двiйко Скшетуських кинулися за ними i вирiзали всiх, перш нiж тi проскакати сто крокiв зумiли.

Погоня тривала. Шведським коням усе бiльше дихання в грудях запирало. Із тисячi вишколених рейтарiв, котрi з Канненбергом вийшли, залишилося якихось сто кiлькадесят вершникiв, решта лежали довгою смугою на лiсовiй дорозi. Але i та остання купа меншала щомитi, бо польськi руки не припиняли над нею працювати.

Вороги все ж зумiли вискочити з лiсу. Вежi Ярослава вималювалися виразно у блакитi. Надiя наповнила серця втiкачiв, бо знали вони, що в Ярославi стоiть сам король i його основнi сили, i що будь-якоi митi може прийти iм на допомогу.

Та забули вони про те, що зараз же пiсля iхнього вiдходу прибрали помiст на останньому прогонi моста, щоб посилити його балками для гармат.

А пан Чарнецький чи то знав про це вiд своiх шпигунiв, чи навмисно хотiв себе шведському королевi показати i на його очах дорiзати залишки цих нещасних, тому не лише не припинив погонi, але сам iз хоругвою Шемберка вперед вирвався, особисто рубав, своею власною рукою рiзав, переслiдував супротивникiв так, немовби цим своiм наскоком хотiв на Ярослав ударити.

Тут уже дiсталися на вiдстань стаi до моста. Зойки з поля долетiли до шведського табору. Безлiч жовнiрiв та офiцерiв вибiгли з мiста подивитися, що там вiдбуваеться. Як тiльки поглянули, тут же помiтили й упiзнали рейтарiв, котрi вранцi з табору вийшли.

– Загiн Канненбергa! Загiн Канненбергa! – репетували тисячi горлянок.

– До ноги майже iх вирiзали! Заледве сто людей бiжить! Цiеi митi прибув i сам король, а з ним Вiттемберг, Форгель, Мiллер та iншi генерали. Король зблiд.

– Канненберг! – видихнув вiн.

– Заради Христа та його ран! Мiст розiбраний! – залементував Вiттемберг. – Їх усiх переб’ють!

Король глянув на рiчку, що пiднялася. Весняна вода шумiла жовтою хвилею, про переправу допомоги вплав годi було й думати.

Гонитва наближалася все бiльше. Тут знову закричали:

– Королiвський обоз i гвардiя пiдходить! Загинуть i вони! Якось так сталося, що частина пiдвод i сотня людей i пiшоi гвардii виринули в цей момент iншим шляхом iз прилеглих лiсiв. Помiтивши, що дiеться, люди з ескорту, переконанi, що мiст цiлий, щодуху побiгли до моста.

Але iх помiтили з поля i негайно триста коней погналося за новими втiкачами, а на чолi всiх летiв iз шаблею, пiднятою над головою, i вогнем в очах пан Рендзян. Невелику вiн мав можливiсть досi свою мужнiсть проявити, але вбачивши вози, в яких могла лежати рясна здобич, вiдвага так заповнила його серце, що орендар iз Вонсошi вирвався на кiлькадесят крокiв уперед. Пiхотинцi бiля фiр, збагнувши, що не втечуть, зiмкнулися в каре i сто мушкетiв спрямували в груди пана Рендзянa. Гуркiт струсив повiтрям, хмара диму вкрила стiни каре, а коли розсiялася, пан орендар перед стiною здибив коня так, що переднi копита зависли на якусь мить над головами рейтарiв, i навалився, як грiм, на захисникiв.

Лавина вершникiв хлинула за ним.

Як i тодi, коли вовки валять коня, вiн ще живе i лежачи на хребтi захищаеться вiдчайдушно копитами, а хижаки вкривають його цiлком i обдирають iз нього живi шматки м’яса, так i тi пiдводи та пiхотинцi неслися масою коней i вершникiв, i все заклубочилося. Лише страшнi зойки виривалися з цього виру та долiтали до вух шведiв, котрi стояли на тому березi.

А тим часом ближче берега дорiзали залишки рейтарiв Канненберга. Уся шведська армiя вивалилася натовпом, як одна людина, на високий берег Сяну. Пiхота, кавалерiя, артилерiя перемiшалися мiж собою. І дивилися всi, наче в давньому римському цирку на видовище, лише споглядали, зцiпивши зуби, з розпачем у грудях, нажаханi, побиваючись вiд безпомiчностi. Часом iз грудей цих мимовiльних глядачiв виривався страшний зойк. Часом лунав загальний плач, i знову западала тиша i чути було лише тяжке дихання осатанiлих жовнiрiв. Бо ця тисяча людей, котрих вивiв Канненберг, була окрасою та гордiстю всiеi шведськоi армii. Це були самi ветерани, вкритi славою в бозна-яких землях i в бозна-скiлькох битвах! А тепер вони бiгли, як напуджена отара овець по обширу протилежноi оболонi, гинучи, як барани пiд ножем рiзника. Це вже не була битва, а лише бiйня. Страшнi польськi вершники носилися, як завiрюха, по бойовиську, верещали на рiзнi голоси i переслiдували рейтарiв. Часом за одним мчало кiлька або й кiльканадцятеро, часом один за одним. Інколи наздогнаний швед схилявся в сiдлi, щоб удар вороговi полегшити, iнколи приймав битву, але все одно гинув, бо холодною зброею шведськi жовнiри не могли мiрятися з вишколеною у рiзних битвах польською шляхтою.

Але найбiльше лютував серед полякiв низькорослий лицар, котрий сидiв на своему буланому конi, що кружляв як сокiл. Зауважило його врештi-решт усе вiйсько, бо за ким вiн погнався, кого перестрiв, гинув хтозна-як i хтозна-коли, такими малими, такими незначними рухами меча скидав вiн найкремезнiших рейтарiв на землю. Аж тут спостерiг вiн самого Канненбергa, котрого кiльканадцятеро товаришiв переслiдували. Пан Мiхал гукнув до них, наказом погоню зупинив i сам на полковника вдарив.

Шведи з iншого берега затамували подих у грудях. Сам король, до берега пiдсунувшись, споглядав iз тривогою i надiею в серцi, бо Канненберг як великий воiн i королiвський родич, iз дитинства був тренований до фехтувальних вивертiв iталiйськими майстрами, у володiннi холодною зброею не мав собi рiвних у шведськiй армii. Тому очi тепер на нього всi звернули i ледве смiли дихнути, не те що рота розтулити. Полковник, побачивши, що масова погоня вiдстала, i жадаючи пiсля поразки вiйська хоча б славу свою на очах королiвських врятувати, промовив до своеi понуроi душi: «Горе менi, якщо вiйсько спершу втративши, власною кров’ю тепер ганьби не змию або життя не збережу, якщо цього страшного чоловiка не скину. Інакше, хоч би мене рука Бога на той бiк перенесла, жодному шведовi у вiчi поглянути не посмiю!» Зронивши це, повернув коня й атакував жовтого лицаря.

А що тi вершники, котрi його переслiдували вiд рiки, тепер вiдстали, тому мав Канненберг надiю, що коли здолае суперника, домчить до берега й у воду стрибне, а далi – що буде, те й буде. Якщо не зможе розбурханi хвилi переплисти, то принаймнi течiя його разом iз конем далеко понесе, а там уже якийсь порятунок брати для нього вигадають.

Тому наскочив, як блискавиця, на субтильного лицаря, а той на нього. Хотiв швед на льоту встромити свою рапiру аж по гарду пiд пахву супротивника, але тут же второпав, що сам майстром будучи, на ще бiльшого майстра натрапив, бо шпага лише зiсковзнула уздовж вiстря польськоi шаблi та захиталася якось дивно в його руцi, немовби йому раптом плече стерпло. Заледве спромiгся вiдбити удар, який йому польський лицар завдав. На щастя, цiеi митi рознесли iх конi у два протилежнi боки.

Описавши тодi коло, обидва розвернулися одночасно, але повiльнiше iхали вже один на одного, прагнучи бiльше для сутички мати часу i хоч кiлька разiв крицю схрестити. Канненберг зiбрався тепер iз силами, так що став схожим на птаха, який лише дзьоба виставив мiцного з настовбурченого пiр’я. Знав вiн один безвiдмовний випад, якого його один флорентiець навчив, страшний, бо оманливий, який вiдбити майже неможливо. Вiн полягав у тому, що вiстря було спрямоване наче в груди, минаючи боком корпус, прошивало горло i виходило позаду потилицi. Цей прийом вирiшив полковник використати тепер.

І, впевнений у собi, наближався, пригальмовуючи щораз бiльше коня, а пан Володийовський пiд’iжджав до нього дрiбними стрибками. Цiлу хвилину вiн мiркував, чи аккерманiвським робом не зникнути враз пiд конем, але що з лише одним чоловiком, причому на очах обох вiйськ мав здибатися, то хоч i розумiв, що чекае його якийсь несподiваний удар, сором йому було по-татарськи, а не по-лицарськи захищатися.

«Ти хочеш мене, як чапля сокола, лезом прохромити, – подумав собi пан Мiхал, – але я тебе таким вiтрячком зустрiну, який ще в Лубнах натренував».

Ця думка здалася йому поки що найкращою, тому молодик випростався в сiдлi, пiдняв шаблю i став нею махати, подiбно до руху по колу вiтряка, але так швидко, що повiтря засвистiло вражаюче.

А що призахiдне сонце вигравало на його шаблi, то оточив себе, наче променистим щитом мерехтливим. Тодi вдарив острогами бахмата i кинувся на Канненбергa.

Той згрупувався ще бiльше i майже притиснувся до коня, в одну мить схрестив рапiру з шаблею, раптово висунув голову, як вуж, i завдав свого жахливого удару.

Але в цю мить зашумiв жахливий млинок, рапiра затряслася шведовi в руцi, вiстря поцiлило в порожнечу, натомiсть вигнутий кiнець шаблi малого лицаря з блискавичною швидкiстю встромився в обличчя Канненбергa, розтяв йому частину носа, рот, пiдборiддя, досягнув ключицi, розтрощив ii i зупинився лише на перев’язi, що висiла через плече.

Рапiра випала з рук нещасного i нiч заполонила його голову, але перш нiж той упав iз коня, пан Володийовський вiдпустив шаблю на ремiнь i вхопив опонента за плечi.

Заверещали в унiсон з того берега шведи, а пан Заглобa пiдскакав до невисокого лицаря i зрадiв:

– Пане Мiхале, я знав, що так буде, але був готовий за вас помститися!

– Це був майстер, – вiдповiв пан Володийовський. – Берiть коня за вуздечку, бо вiн хороший!

– Га! Якби не рiка, можна було б i тих полоскотати! Я б першим…

Подальшi його слова зупинив свист куль, тому, не закiнчивши думку, пан Заглоба вигукнув:

– Утiкаймо, пане Мiхале, бо цi зрадники пiдстрелити нас готовi!

– Не мають цi кулi достатньоi стрiмкостi, – зауважив пан Володийовський, – бо вони задалеко.

Тим часом оточили iх iншi польськi вершники, вiтаючи пана Мiхала i дивлячись на нього iз захопленням, а той тiльки вусами раз по раз ворушив, бо також був задоволений собою.

А на iншому березi, мiж шведами, кипiло, як у вулику. Артилеристи викочували зi зусиллям гармати, тому у ближнiх польських лавах озвалися сурми до вiдступу. На iхнiй вiдголос кожен подався до своеi хоругви, i вмить усi вишикувалися справно. Вiдступили пiд лiс i зупинилися, немовби мiсце вороговi залишаючи та запрошуючи його за рiчку. Тут до лави людей i коней пiд’iхав на тарантовому скакунi чоловiк, одягнений у бурку i шапку з чаплиним пером, iз позолоченим буздиганом у руцi.

Видно його було чудово, бо спадали на нього червонi променi сонця, що заходило, i вершник iхав перед полками, немов на парадi. Впiзнали його вiдразу ж усi шведи i стали кричати:

– Чарнецький! Чарнецький!

А той балакав щось iз полковниками. Бачили, як на довше зупинився бiля лицаря, котрий Канненбергa здолав, i руку поклав на його плече, пiсля чого пiдняв буздиган i хоругви взялися повiльно, одна за одною, завертати до борiв.

А тут i сонце зайшло. В Ярославi дзвони oзвaлися по костелах, то й усi полки, вiд’iжджаючи, заспiвали одним голосом «Янгол Господнiй благовiстив Пречистiй Дiвi Марii». І з цiею молитвою зникли шведам з очей.




Роздiл V


Того дня полягали шведи спати, й рiски в ротi не маючи i без надii, що завтра буде чим поживитися. Тому в голодних муках спати не могли. Ще до того, як другi пiвнi проспiвали, потомленi солдати взялися вислизати з табору поодинцi та зграями на розбiй у прилеглi до Ярослава села. Йшли вони, на нiчних грабiжникiв схожi, в Радимно, Каньчугу, Тичин – куди могли i де сподiвалися знайти хоча б щось iстiвне. Смiливостi додавало iм те, що пан Чарнецький був на тому боцi рiчки, а хоч би вiн навiть переправитися встиг, волiли смерть, нiж голод. Либонь, великий уже запанував розлад у таборi, бо по околицях розповзлися десь iз пiвтори тисячi люду, всупереч найсуворiшим королiвським наказам.

Почали вони нишпорити по закутках, палити, грабувати, рiзати, але майже нiкому з них уже не судилося повернутися до табору. Пан Чарнецький був, щоправда, по той бiк Сяну, але й по цей нишпорили рiзнi шляхетськi та селянськi загони. Найпотужнiший, пана Стшалковського, складався з хоробрих шляхетських горян i тоi ночi втрапив, як на нещастя, у Прухнiк. Побачивши заграву й учувши пострiли, пiшов пан Стшалковський, наче хто серпом кинув, прямо на гомiн i напав на грабiжникiв. Тi захищалися запекло за тинами, але пан Стшалковський iх звiдти повитягав, порубав, нiкого в живих не залишив. По iнших селах iншi партii робили те саме, пiсля чого в гонитвi за втiкачами пiдсунулися аж пiд сам шведський табiр, навiюючи тривогу та метушню, лементуючи по-татарськи, по-волоськи, по-угорськи та по-польськи, так що шведи вирiшили, що якiсь потужнi допомiжнi вiйська на них наступають, може, навiть i хан iз цiлою ордою.

Розпочався безлад i – небувала рiч досi – панiка, яку з надзвичайними зусиллями вдалося офiцерам загасити. Але король, котрий до ранку просидiв на конi, бачив, що дiеться, второпав, що з цього може виникнути, i зараз же вранцi скликав вiйськову раду.

Понура ця нарада недовго тривала, бо не було двох шляхiв на вибiр. Дух вiйська впав, солдат не мав що iсти, а ворог тiльки мiцнiв.

Шведський Александр, котрий обiцяв по всьому свiту гнатися, хоч би й до татарських степiв, за польським Дарiем, не про подальшу гонитву, а вже про власний порятунок був змушений тепер думати.

– Сяном можна повернутися до Сандомирa, звiдтiля Вiслою до Варшави та до Пруссii, – радив Вiттемберг. – Таким чином знищення уникнемо.

Дуглас аж за голову схопився:

– Стiльки перемог, стiльки зусиль, така велетенська пiдкорена краiна, i повертатися з порожнiми руками нам доводиться!

Вiттемберг на це зауважив:

– Мае ваша гiднiсть якусь пораду?

– Не маю! – розвiв руками Дуглас.

Король, котрий до того часу мовчав, пiдвiвся, даючи зрозумiти, що засiдання закiнчилося, i промовив:

– Наказую вiдступати!

Бiльше того дня вiд нього не почули жодного слова.

Барабани загуркотiли i сурми заграли у шведському таборi. Звiстка, що наказано вiдступати, поширилася в одну мить iз кiнця в кiнець. Сприйняли ii вигуками радощiв. Адже замки та фортецi ще були в руках шведiв, у них чекали на воiнiв вiдпочинок, iжа та безпека.

Генерали та жовнiри взялися настiльки ретельно готувати вiдступ, що така стараннiсть, як зауважив Дуглас, iз ганьбою межувала.

Самого Дугласa послав король в авангардi, щоб важкi переправи лагодив та лiси прорiджував. Незабаром за ним рушило й усе вiйсько, вишикуване, як до бою. Фронт гармати заслоняли, всерединi пiдводи обозу, по флангах iшла пiхота. Вiйськова амунiцiя та намети пливли рiкою на човнах.

Усi цi заходи не були зайвими, бо як тiльки табiр вирушив, в ар’ергардi побачили, що переслiдують iх польськi вершники i з того часу майже нiколи не втрачали iх iз своiх очей. Пан Чарнецький постягав усi хоругви, всi навколишнi партii, попросив пiдмогу в короля i йшов назирцi. Перший нiчлiг у Пшеворську був водночас i першою тривогою. Польськi загони пiдiйшли настiльки близько, що кiлька тисяч пiхоти разом iз гарматами були змушенi проти них повернути. Спочатку король навiть подумав, що пан Чарнецький справдi наступае, але той, за своiм звичаем, посилав лише загони за загонами. Тi ж нападали, вчиняли рейвах i негайно вiдступали. Аж до ранку вiдбувалися такi вибрики, галас збурював нiч, для шведiв безсонну.

І весь похiд, усi наступнi ночi та днi були на неi схожi.

Тим часом пану Чарнецькому прислав король двi кавалерiйськi хоругви, повнiстю спорядженi, i водночас листа, що незабаром гетьмани з основним вiйськом прибудуть, а вiн сам iз рештою пiхоти й ордою швидко за ними поквапиться. Бо затримали його лише перемови з ханом, Ракочi й iмператором. Пан Чарнецький втiшився незмiрно цiею звiсткою, i коли вранцi наступного дня шведи вирушили далi, в клин мiж Вiслою та Сяном, промовив пан каштелян до полковника Поляновськогo:

– Розставленi сiтi, риба в матню йде.

– А ми вчинимо, як той рибалка, – запропонував пан Заглобa, – котрий iм на сопiлцi грав, аби танцювали, якщо не хочуть працювати, i витягнув вершу на берег. Тi лише скакали, а вiн узявся iх кием перiщити i примовляти: «Ось так, донечки! Треба було танцювати, поки я просив».

На це пан Чарнецький зауважив:

– Будуть вони танцювати, хай лише пан маршалок Любомирський пiдiйде зi своiм вiйськом, яке п’ять тисяч налiчуе.

– Та щось його не видно, – зронив пан Володийовський.

– Приiхало сьогоднi трохи пiдгiрськоi шляхти, – озвався пан Заглобa. – Вони запевняють, що великими та швидкими дорогами вiн iде, але чи захоче з нами з’еднатися, чи на свою руку воювати, то вже iнша рiч!

– А це чому ж? – поцiкавився пан Чарнецький, кидаючи на пана Заглобу швидкий погляд.

– Бо це чоловiк надзвичайно амбiцiйний i слави спраглий. Я знаю його багато рокiв i був його довiреною особою. Познайомився з ним, коли ще був молодим паничем, при дворi кракiвського каштеляна Станiслава. Фехтування у французiв та iталiйцiв навчався i дуже вже на мене розсердився, коли я йому сказав, що це телепнi i жоден iз них менi не рiвня. Ми заклались, i я iх сiмох одного за одним розбив. Надалi вiн у мене вчився не лише фехтування, а й военного мистецтва. Почуття гумору йому вiд природи бракуе, вiн тупуватий трохи, але все, що вмiе, то це вiд мене.

– То ви такий майстер? – не повiрив пан Поляновський.

– Exemplum: пан Володийовський, другий мiй учень. З цього я маю справжню втiху.

– А це правда, що ви Свено зарубали?

– Свено? Отакоi. Якби таке комусь iз вас трапилося, то мав би все життя, що патякати, ще б сусiдiв запрошував, щоб iм за нагоди все розповiсти, але менi про таке байдуже, бо якби я хотiв прославитися, то мiг би такими свенaми дорогу до самого Сандомирa вимостити. Гадаете, не змiг би? Хай скажуть тi, хто мене знае.

– Дядько змiг би! – пiдтвердив Рох Ковальський.

Пан Чарнецький не чув закiнчення цiеi балачки, бо дуже над словами пана Заглоби замислився. Знав i вiн про амбiцii пана Любомирського, тому не сумнiвався, що той або захоче йому свою волю накинути, або самостiйно дiятиме, хоч би це навiть шкоду Речi Посполитiй завдало б.

Тому суворе його обличчя спохмурнiло, i став военачальник бороду свою скубати.

– Ого! – шепнув Яновi Скшетуському пан Заглобa. – Щось там пан Чарнецький гiрке гризе, бо його обличчя схожим на орлине зробилося, зараз так когось i клюне.

Утiм пан Чарнецький озвався:

– Треба, щоб хтось iз вас iз листом вiд мене до пана Любомирського поiхав.

– Я його знайомий, тому викликаюся, – запропонував Ян Скшетуський.

– Гаразд, – погодився вождь, – чим знаменитiший, тим краще.

Пан Заглобa звернувся до пана Володийовськогo i знову прошепотiв:

– Вже i крiзь нiс промовляе, це ознака великого збудження. Пан Чарнецький насправдi мав срiбне пiднебiння, бо його власне куля багато рокiв тому пiд Бушею вибила. Тому коли вiн був зворушений, розгнiваний i неспокiйний, то завжди промовляв рiзким i деренчливим голосом.

Тепер вiн звернувся до пана Заглоби:

– А може, й ви з паном Скшетуським поiхали б?

– Охоче, – погодився пан Заглобa. – Якщо я чогось не доб’юся, то нiхто не доб’еться. Врештi до такого великородного шляхтича вдвох буде солiднiше.

Пан Чарнецький стулив губи, скубонув бороду i промовив немовби сам до себе:

– Великородний! Великородний!

– Цього нiхто пановi Любомирському не забере, – зауважив пан Заглобa.

А пан Чарнецький брови насупив:

– Рiч Посполита й сама велика, а родiв вiдповiдно до неi немае великих, малi лише, i бодай би земля поглинула тих, хто про це забувае!

Замовкли всi на таку сильну промову, пiсля якоi пан Заглобa помовчав i сказав:

– Вiдповiдно до всiеi Речi Посполитоi, звiсно!

– Я також не iз солi вирiс, i не з рiллi, лише з того, що менi болить, – oзвaвся пан Чарнецький. – А бiль цей залишили менi козаки, котрi ось рота прострелили. А тепер болить менi швед, i тепер або я цю болячку здолаю, або вона мене, в чому допоможи менi, Боже!

– І ми допоможемо кров’ю нашою! – пiдтримав пан Поляновський.

Пан Чарнецький ще пережовував якийсь час гiркоту, яка пiднялася йому в серцi вiд думки, що амбiцii пана маршалка можуть йому в порятунку вiтчизни нашкодити, врештi-решт заспокоiвся i промовив:

– Треба листа писати. Прошу, панове, за мною.

Ян Скшетуський i пан Заглобa пiшли за ним, а через пiвгодини сiли на коней i поiхали зворотною дорогою до Радимна, бо були звiстки, що саме там зупинився пан маршалок iз вiйськом.

– Янe, – озвався пан Заглобa, мацаючи калитку, в якiй вiз лист пана Чарнецькогo, – зроби менi милiсть i дозволь менi самому балакати з маршалком.

– А батько справдi його знав i фехтування навчав?

– Та… так лише говорилося, щоб пара в ротi зiгрiлася i щоб язик не розм’як, що вiд тривалого мовчання статися може. Нi я його не знав, нi фехтування не навчав. Бо я що – не мав нiчого кращого до роботи, нiж бути iнструктором i навчати пана маршалка, як на заднiх лапках ходити? Але це байдуже. Я й так знаю те, що люди про нього балакають, i вмiю його замiсити, як куховарка галушки. Лише про одне тебе ще прошу: не кажи, що я маю листа вiд пана Чарнецькогo, i не згадуй навiть про нього, поки я сам його не вiддам.

– Як же так? Я маю завдання, з яким мене послали, не виконати?! У життi менi такого не сталося i не станеться. Так бути не може! Хоч би пан Чарнецький i пробачив, я не зроблю такого за жоднi скарби!

– То я витягну шаблю й путову кiстку твоему коневi пiдрiжу, щоб за мною не встиг. Ти бачив колись, аби я схибив у тому, що власною довбешкою замислив? Кажи! Чи хоча б раз щось погане вийшло вiд фортелiв Заглоби? Погано вийшло пановi Мiхалу? А твоiй Гальшцi? І згадай, як я вас iз рук Радзивiллa вирвав? Кажу ж тобi, що вiд цього листа може бути бiльше лиха, нiж добра, бо пан каштелян писав його такий збуджений, що три пера зламав. Врештi, сам iз ним побалакаеш, якщо моi задумки не спрацюють. Слово даю, що сам тодi його вiддам, але не ранiше.

– Тiльки б я мiг його вiддати, байдуже коли.

– Про бiльше й не прошу! Гайда тепер, бо дорога перед нами не близька!

Помчали конi i пустилися вчвал. Але не мали потреби iхати довго, бо переднi маршальськi чати минули вже не лише Радимно, а й Ярослав, i вiн сам уже перебував у Ярославi та стояв на давнiй квартирi шведського короля.

Знайшли магната за oбiдом iз найвищими офiцерами. Але коли доповiли, то пан Любомирський наказав прийняти iх негайно, бо iхнi прiзвища знав, адже свого часу наробили чимало галасу в усiй Речi Посполитiй.

Погляди всiх присутнiх звернулися на прибульцiв, коли тi увiйшли. Споглядали з неабияким подивом i цiкавiстю на пана Скшетуськогo, маршалок же, привiтавши iх вдячно, зараз же спитав:

– Чи це того славного лицаря я маю перед собою, котрий листи з осадженого Збаража королевi привiз?

– Це я прокрався, – пiдтвердив пан Ян.

– Дай же менi, Господи, таких офiцерiв якнайбiльше! Нi в чому iншому так пановi Чарнецькому не заздрю, бо зрештою знаю, що i моi малi заслуги в людськiй пам’ятi не згинуть.

– А я Заглобa! – назвався лiтнiй лицар, випинаючи груди.

Тут вiн повiв оком по зiбранню. Але маршалок, котрий кожного хотiв собi узяти, зараз же вигукнув:

– Хто ж не знае про чоловiка, котрий Бурлая, ватажка варварiв, зарубав, i котрий вiйсько Радзивiлла збунтував.

– І пановi Сапезi вiйсько привiв, яке, правду кажучи, мене, а не його, вождем собi обрало, – доповнив пан Заглобa.

– І як же ваша милiсть захотiла, маючи таку посаду, зректися ii i в пана Чарнецькогo службу прийняти?

На це пан Заглобa скосив око на пана Скшетуського i вiдповiв:

– Ясновельможний пане маршалку, з вашоi гiдностi як я, так i вся краiна приклад бере, як для загального добра зрiкатися амбiцiй та особистого.

Пан Любомирський зашарiвся вiд задоволення, а пан Заглобa взявся в боки i вiв далi:

– Пан Чарнецький навмисно нас прислав, щоб ми вашiй гiдностi вiд його iменi й усього вiйська вклонилися, й одночасно донесли про визначну вiкторiю, яку нам Господь Бог над Канненбергом отримати дозволив.

– Ми чули вже тут про це, – зронив доволi сухо маршалок, в якому вже прокинулася заздрiсть, – але охоче з вуст реального свiдка ще раз послухаемо.

Почувши це, пан Заглобa зараз же взявся розповiдати, лише з певними змiнами, бо сили Канненбергa зросли в його устах до двох тисяч людей. Не забув лiтнiй шляхтич згадати i про Свено, про себе, i про те, як на королiвських очах решту рейтарiв зараз же бiля рiчки вирiзали, як обоз i триста гвардiйцiв втрапили до рук щасливих переможцiв, словом, вiкторiя виросла в цiй оповiдцi до неймовiрних розмiрiв поразки шведiв.

Слухали всi пильно, слухав i пан маршалок, але зiтхав щораз частiше й обличчя його наче заледенiло, нарештi вiн сказав:

– Не заперечую, що пан Чарнецький знаменитий воiн, але ж вiн сам усiх шведiв не з’iсть i для iнших хоча б на ковток залишиться.

Пан Заглобa по слово далеко не пiшов:

– Ясновельможний пане, це не пан Чарнецький цю вiкторiю здобув.

– А хто ж тодi?

– Пан Любомирський!

Настала хвилина загального здивування. Пан маршалок рота вiдкрив, повiками заклiпав i дивився на пана Заглобу таким спантеличеним поглядом, немовби хотiв його спитати: «Якоi саме вам клепки бракуе?»

Але пан Заглобa не дав збити себе з пантелику, а лише губу закопилив (цей жест вiн перейняв вiд пана Замойськогo) i промовив:

– Я чув, як пан Чарнецький особисто перед усiм вiйськом оголосив: «Не нашi то шаблi б’ють, але, каже вiн, iм’я пана Любомирського б’е, бо, каже вiн, шведи як дiзналися, що вiн наближаеться, то духом так занепали, що в кожному жовнiровi маршалка бачать i, як барани, пiд нiж голови вiддають».

Якби всi сонячнi променi впали вiдразу на обличчя пана маршалка, то й тодi обличчя не посвiтлiло б бiльше.

– Тобто? – вигукнув вiн. – Сам пан Чарнецький таке сказав?

– Так i е, i багато iнших речей, але не знаю, чи менi годиться повторювати, бо вiн це конфiденцiйно казав.

– Можете сказати! Кожне слово пана Чарнецькогo варте того, щоб його сто разiв повторити. Непересiчна це людина, я здавна це казав!

Пан Заглобa глипнув на маршалка, примружив одне око i пробурчав собi у вуса:

– Проковтнув гачок, зараз я тебе витягну.

– Що ви там бурмочете? – спитав маршалок.

– Я кажу, що вiйсько так на честь вашоi гiдностi салютувало, що й самого короля краще не вiтало б, а в Пшеворську, коли ми всю нiч шарпали шведа, яка хоругва не наступала, то кричали: «Любомирський! Любомирський!» І кращий це мало вплив, нiж усi «алла» i «бий, убий». Є тут i свiдок, пан Скшетуський, жовнiр також неабиякий, котрий жодного разу в життi не збрехав.

Маршалок мимоволi зиркнув на пана Скшетуськогo, а той розчервонiвся, як буряк, i щось собi бурмотiв пiд носом.

Тим часом офiцери маршалка стали вихваляти вголос делегатiв.

– Ось як дипломатично вчинив пан Чарнецький, таких ввiчливих кавалерiв посилаючи! Обое славетнi лицарi, а одному мед просто з рота тече!

– Завжди я мiг порозумiтися з паном Чарнецьким, котрий до мене такий доброзичливий, але тепер немае такоi речi, якоi я для нього не зробив би! – вигукнув маршалок, очi котрого аж затуманились вiд насолоди.

Пана Заглобу вже було не спинити:

– Ясновельможний пане! Хто б вас не обожнював, хто б вас не шанував, взiрця всiх громадянських чеснот, котрий Аристидa справедливiстю, а Сципiона мужнiстю нагадуе! Купу книжок я в життi прочитав, багато що бачив, чимало зважував, i роздиралася менi душа вiд болю, вiд того, що я в нашiй Речi Посполитiй побачив! Ось пани Опалинський, Радзейовський, Радзивiлл, котрi власну пиху, власнi амбiцii понад усе цiнують, вiтчизну були готовi задля особистоi користi продати. То я собi подумав: загинула наша Рiч Посполита через негiдникiв власних синiв! І хто ж мене втiшив, хто мене в смутку пiдбадьорив? Пан Чарнецький! «Та нi, – заспокоював вiн, – не загинула, адже в неi ще е пан Любомирський. Тi лише про себе, каже, думають, а цей тiльки й дивиться, тiльки й шукае, де б пожертву з особистого на загальному вiвтарi мiг би скласти. Тi висовуються, а цей усуваеться, бо прикладом хоче надихнути. Ось i зараз, каже, пiдходить iз потужним i переможним вiйськом, а вже, каже, я чую, що хоче й менi команду над ним здавати, щоб навчити iнших, як амбiцii, хоч i справедливi, необхiдно вiтчизнi жертвувати. Їдьте, отже, каже, до нього, сповiстiть йому, що я такоi жертви не хочу, ii не прийму, бо вiн завжди кращим за мене був вождем, тому, врештi, його не лише вождем, а, дай, Боже, нашому Казимирoвi довге життя, i королем готовi обрати!.. І ми оберемо!»

Тут пан Заглобa сам трохи налякався, що, можливо, мiру перебрав, i не дарма, бо пiсля вигуку «оберемо» настала тиша. Але перед магнатом наче небо розступилося. Правда, вiн зблiд трохи, потiм став пекти ракiв, потiм знову зблiд i часто дихаючи грудьми, зронив пiсля хвилини мовчання:

– Рiч Посполита е i завжди буде в своiй волi, бо на цьому стародавнiй фундамент наших свобод спочивае. Але я лише слуга ii, слуга, i Бог свiдок, що не пiдiймаю очей на висоти, на якi громадянин дивитися не повинен. Щодо командування вiйськом, то пан Чарнецький прийняти його мусить. Бо я саме прагну дати приклад тим, кому старовиннiсть роду пiдказуе не визнавати жодноi зверхностi й як рrо publico bono потрiбно про старовиннiсть свого роду забути. Отже, хоч i так непоганим вождем мене не вважають, однак я, Любомирський, добровiльно вiддаюся пiд командування пана Чарнецькогo, лише Всевишнього просячи, щоб нам вiкторiю над ворогом отримати допомiг!

– Римлянин! Батько вiтчизни! – закричав пан Заглобa, хапаючи за руку маршалка та притискаючи до неi губи.

Але тут одночасно стрiляний горобець глянув на пана Скшетуськогo i пiдморгнув йому раз, i ще раз.

Пролунали гучнi вигуки офiцерiв i товариства. Гамiр у примiщеннi наростав iз кожною хвилиною.

– Вина! – зарепетував пан маршалок.

А коли принесли келихи, зараз же пiдняв тост за здоров’я короля, потiм за пана Чарнецькогo, котрого «нашим вождем» назвав, i нарештi делегатiв. Пан Заглобa не вiдставав iз тостами i так усiх за серця вхопив, що сам маршалок за порiг iх провiв, а лицарство – аж до мiських застав Ярослава.

Нарештi посланцi залишилися самi. Тодi пан Заглобa загородив дорогу пановi Скшетуському, зупинив коня i, узявшись у боки, спитав:

– І що, Янe?

– Далебi! – вiдповiв пан Скшетуський. – Якби на власнi очi не бачив i на власнi вуха не чув, повiрити не змiг би, хоч би менi про це сам янгол розповiв.

А пан Заглобa не вгавав:

– А що? Можу присягнутися, що сам пан Чарнецький такого б не добився, бо просив пана Любомирського, щоб той iшов iз ним у парi. І знаете, чого б добився? Що пан Любомирський пiшов би окремо, бо якщо в листi був заклик його до любовi до батькiвщини та про особисте згадки (а я впевнений, що були), то зараз же пан маршалок набундючився б i промовив: «То вiн хоче мною командувати i навчати, як вiтчизнi служити?» Знаю я iх!.. На щастя, старий Заглобa взяв справу в своi руки, поiхав i заледве рота вiдкрив, як уже Любомирський не лише хоче йти разом, але навiть коритися погодився. Нудиться там тривогою пан Чарнецький, але я його втiшу. А що, Янe, вмiе собi Заглобa з магнатами раду давати?

– Можу лише сказати, що вiд подиву навiть слова промовити не можу.

– Знаю я iх! Покажи йому корону i рiг горностаевого плаща, то можеш його по шерстi гладити, як щеня хорта, ще й тобi вклониться i сам спину пiдставить. Жоден кiт так не облизуватиметься, навiть якщо йому самi шкварки покажеш. Навiть найпоряднiшому очi вiд жадiбностi на лоба полiзуть, а попадеться шельма, як князь вiленський воевода, то й вiтчизну зрадити готовий. Що за людське марнославство! Ісусе Христе! Якби ти дав менi стiльки тисяч, скiльки кандидатiв на цю корону створив, то i я сам би балотувався. Бо якщо хтось iз них думае, що я гiрший за нього, то нехай вiд власноi пихи лусне. Такий же добрий Заглобa, як i Любомирський, тiльки у маетках рiзниця. Так, так, Янe. Чи ви думаете, що я його справдi в руку поцiлував? Та я свiй великий палець поцiлував, а його лише носом торкнувся. Мабуть, його, вiдколи живе, нiхто так у поле не виводив. Я розмазав його, як масло на грiнцi для пана Чарнецькогo. Дай Боже нашому королевi довгi роки життя, але на випадок обрання я собi бажав би вiддати риску, нiж йому. Рох Ковальський дав би менi другу, а пан Мiхал усiх iнших претендентiв порубав би. Тодi б я тебе великим гетьманом коронним зробив, пана Мiхалa – литовським гетьманом замiсть Сапеги, а пана Рендзянa – пiдскарбiем. Той би лише евреiв податками душив!.. Менше врештi з цим. Головне, що пана Любомирського на гачок упiймав, а вудку засуну пановi Чарнецькому в руки. На кому збереться, на шведах змелеться, а заслуга чия? Що? Про когось iншого хронiки б писали, але я не маю щастя. Добре ще, якщо пан Чарнецький на старого не загнiваеться, що листа не вiддав. Така це вже людська вдячнiсть. Га! Не вперше менi це, ой не вперше. Іншi на староствах сидять i салом, як кнури, обросли, а ти, старий, по-давньому тряси черевом на шкапi.

Тут махнув рукою пан Заглобa.

– Їхав людську вдячнiсть шукати! І так, i так треба вмирати, але ще треба вiтчизнi любо послужити. Найкраща нагорода – добра компанiя. Як людина раз на коня сяде, то з такими компанiйцями, як ти i пан Мiхал, на край свiту iхати готовий. Така вже наша польська натура. Тiльки б раз на коня сiсти. Нiмець, француз, англiець або смаглявий iспанець вiдразу до очей скочить, а поляк вроджене терпiння маючи, багато стерпить, довго навiть такому шведовi себе утискати дозволить, але коли кутi меду переберуть, як лясне в писок, то такий шведик тричi ногами накриеться. Бо завзяття ще е, а поки воно не загине, доти i Рiч Посполита жити буде. Запам’ятай це собi, Янe.

І так довго ще просторiкував пан Заглобa, бо дуже був собою задоволений, а коли таке траплялося, то бував дiдуган велемовний над звичайну мiру i мудрими сентенцiями переповнений.




Роздiл VI


Пан Чарнецький i справдi навiть думати не мрiяв про те, щоб пан коронний маршалок пiшов пiд його командування. Хотiв лише, щоб дiяли разом, i побоювався, щоб через надмiрнi амбiцii маршалка це не призвело до лихих наслiдкiв, бо гордий магнат неодноразово хизувався перед своiми офiцерами, що мае намiр самостiйно шведiв бити й сам упораеться. А якщо разом iз паном Чарнецьким доб’ються перемоги, тодi всю славу припишуть останньому.

Мабуть, так i було б. Пан Чарнецький розумiв поведiнку маршалка i журився цим. Пославши в Пшеворськ листа, перечитував тепер удесяте його копiю, бажаючи впевнитись, чи не написав чогось, що б такого дратiвливого чоловiка образити могло.

Шкодував за деякi фрази, врештi-решт узагалi став картати себе, що цього листа написав. Тому сидiв понурий у своiй штаб-квартирi, раз по раз до вiкна пiдходив i споглядав на дорогу, чи часом його посланцi не повертаються. Бачили його через вiкно офiцери i губилися в здогадах, що з ним вiдбуваеться, бо глибоку зажуру бачили на чолi свого командувача.

– Погляньте, – звернувся пан Поляновський до пана Володийовськогo. – Нiчого путнього не буде, бо в каштеляна обличчя плямами пiшло, а це недобрий знак.

На обличчi пана Чарнецькогo залишилися численнi слiди вiд вiспи i в митi великого зворушення або неспокою воно вкривалося бiлими та темними цятками. Риси обличчя полководця i так були гострi, мав дуже високе чоло, на ньому похмурi брови Юпiтера, орлиний нiс i погляд, який пронизував наскрiзь. А коли до цього додавалися ще й цi вiдмiтини, то ставав узагалi страшним. Козаки прозвали його свого часу рябим собакою, але заради справедливостi варто зауважити, що бiльше був чоловiк на рябого шулiку схожий, а коли, бувало, вiв вiйсько в атаку, а в нього за плечима розвiвалася бурка, що нагадувала велетенськi крила, то така схожiсть вражала i своiх, i ворогiв.

Вiн викликав страх i в одних, i в других. У часи козацьких воен навiть ватажки великих загонiв втрачали голови, коли доводилося iм пановi Чарнецькому протистояти. Сам Хмельницький його боявся, а особливо порад полководця королевi. Це вони спричинилися до жахливоi поразки козакiв пiд Берестечком. А слава його виросла головним чином пiсля тiеi битви, коли спiльно з татарами пан Чарнецький промчав, як полум’я, степом, вщент винищував бунтiвнi ватаги, брав приступом мiста, шанцi, налiтаючи зi швидкiстю вихору з одного кiнця Украiни в iнший.

З такою ж запеклою впертiстю винищував вiн тепер шведiв. «Чарнецький не розiб’е, а вкраде менi вiйсько», – бiдкався Карл-Густав. Однак самому пановi Чарнецькому вже було нецiкаво викрадати. Вiн вважав, що прийшов час для битви, але ще бракувало йому гармат i пiхоти, без чого неможливо було чогось вагомiшого домогтися. Тому военачальник i прагнув об’еднатися з паном Любомирським, котрий, щоправда, також гармат малу кiлькiсть мав, зате вiв iз собою пiхоту, що складалася з горян. Вони хоча й не достатньо навченi, проте не раз уже побували у борнi й вiд бiди iх можна було використати проти незрiвнянних пiхотних полкiв Карлa-Густавa.

Тепер пан Чарнецький почувався, як у лихоманцi. Не змiг врештi-решт витримати в примiщеннi, вийшов у сiни i помiтивши панiв Володийовськогo з Поляновським, спитав:

– Ще не видно делегатiв?

– Мабуть, iм там рaдi, – припустив пан Мiхал.

– Їм рaдi, але менi не радi, бо iнакше пан маршалок своiх би з вiдповiддю прислав.

– Пане каштеляне, – зауважив пан Поляновський, котрий мав велику довiру у вождя, – немае чим журитися. Прийде пан маршалок – добре! Нi, то будемо по-старому чинити. Все одно тече кров iз шведського горщика, а вiдомо, що коли горщик почне протiкати, то все з нього витече.

Пан Чарнецький скривився:

– І з Речi Посполитоi тече. Якщо тепер утечуть, то змiцнiють, прийде iм пiдмога з Пруссii, i нагода буде втрачена!

Сказавши це, ударив рукою об полу вiд нетерплячки, аж тут почувся стукiт копит i басовитий спiв пана Заглоби:

Пiшла Каська до пекарнi,
А Стах iй: «Пусти, прегарна,
Кохана!

Бо снiг паде, вiтер вiе,
Куди ж бiдний я подiюсь
До рана?»

– Хороший знак! Веселими повертаються! – озвався пан Поляновський.

Тим часом прибульцi, побачивши каштеляна, позiстрибували з кульбак, доручили коней пахолкoвi i жваво подалися на ганок. Раптом пан Заглобa пiдкинув шапку вгору i, наслiдуючи голос маршалка так влучно, що хто б його не бачив, мiг би й помилитися, загукав:

– Хай живе пан Чарнецький, наш вождь! Каштелян спохмурнiв i похапцем спитав:

– Є лист для мене?

– Немае, – вiдповiв пан Заглобa, – але е щось краще. Маршалок iз усiм вiйськом добровiльно переходить пiд команду вашоi гiдностi!

Пан Чарнецький пронизав його поглядом, вiдтак звернувся до пана Скшетуськогo, немовби хотiв йому сказати: «Кажiть ви, бо той п’яний, як чiп!» Пан Заглобa справдi був трохи напiдпитку, але пан Скшетуський пiдтвердив його слова, тож здивування вiдбилося на обличчi каштеляна.

– Ходiмо зi мною! – звелiв вiн прибульцям. – Пане Поляновський, пане Володийовський, вас прошу також!

І всi зайшли до свiтлицi. Не встигли вони присiсти, як пан Чарнецький поцiкавився:

– Як вiн вiдреагував на мiй лист?

– Нiяк, – вiдповiв Заглобa. – А чому, це наприкiнцi моеi оповiдi з’ясуеться, а тепер я incipiam[8 - Incipiam (лат.) – почну.].

Тут вiн узявся розповiдати, як усе вiдбулося, як маршалка до рiшення, такого сприятливого, схилив. Пан Чарнецький глипав на нього здивовано щораз бiльше, пан Поляновський за голову хапався, а пан Мiхал вусами ворушив.

– І чому я вас не знав ранiше, як менi Бог милий? – не втримався каштелян. – Я власним вухам не вiрю!

– Мене здавна Улiссом називають! – скромно зронив пан Заглобa.

– А де мiй лист?

– Ось вiн!

– Вже вам мушу подарувати, що його не вiддали. Бо це пройдисвiт, пiдкований на чотири ноги! Пiдканцлеровi у вас навчитися б, як перемови провадити! Господи, та якби я був королем, то до Царгорода вас би послав.

– Тодi б тут сто тисяч туркiв стояло! – пiдтримав пан Мiхал.

А пан Заглобa всмiхнувся:

– Двiстi, а не сто, щоб я так здоровий був!

– І нiчого пан маршалок не помiтив? – спитав знову Чарнецький.

– Вiн? Ковтав усе, що я йому до рота вкладав, як годований гусак галушки, лише йому слина текла й очi пеленою затягнуло. Я думав, що вибухне на радощах, як шведська граната. Цього чоловiка навiть до пекла лестощами можна завести.

– Тiльки б це на шведах вiдбилося, тiльки б вiдбилося, а маю надiю, що так i буде! – зрадiв пан Чарнецький. – А ви вмiете викручуватися, як лисиця, але вже з пана маршалка так не насмiхайтеся, бо iнший i цього не зробив би. Багато вiд нього залежить. Адже аж до самого Сандомирa ми пiдемо маетками Любомирських i маршалок одним словом може всю околицю пiдняти, селянству наказати переправи руйнувати, мости палити, а харчi по лiсах ховати. Будете мати заслугу, яку я до смертi вам не забуду, але i пановi маршалковi мушу дякувати, бо вважаю, що не з одного марнославства так вчинив.

Тут вiн у долонi ляснув i гукнув пахолковi:

– Коня менi негайно!.. Куймо залiзо, поки гаряче.

Пiсля чого звернувся до полковникiв:

– Панове, всi зi мною, щоб супровiд був представницький.

– Я також маю iхати? – перепитав пан Заглобa.

– Це ви збудували мiст мiж мною i паном маршалком, тому правильно буде, щоб ви першим по ньому проiхали. Зрештою гадаю, що вас там гарно приймуть. Їдьмо, iдьмо, пане брате, бо iнакше скажу, що ви хочете почату справу на половинi дороги покинути.

– Нiчого не поробиш! Мушу я лише пасок мiцнiше затягнути, щоб там порожньо не калатало. Бо вже менi i сил не дуже стае, хiба би я чимось пiдкрiпився.

– А чим?

– Багато менi розповiдали про каштелянськi меди, яких не довелося менi нiколи скуштувати. А я хотiв би нарештi знати, чи вони кращi, нiж у маршалка?

– Ну, то стременного по кухлику вип’емо, а вже пiсля повернення не будемо собi нi в чому вiдмовляти. Кiлька глечикiв знайдете також, пане, i в себе на квартирi.

Пообiцявши це, звелiв пан каштелян подати кухлi та випили в мiру, задля гумору та хорошого настрою, пiсля чого на коней посiдали i поiхали.

Маршалок прийняв пана Чарнецькогo з розпростертими обiймами, гостив, поiв i до ранку не вiдпустив. І того ж ранку об’едналися обидва вiйська та йшли далi пiд командуванням пана Чарнецькогo. Бiля Сеняви напали знову на шведiв так завзято, що ар’ергард до ноги вирiзали i напустили панiки на ряди головноi армii. Лише на свiтанку вiдiгнали нападникiв гармати. Пiд Лежайськом ще дужче налiг на ворога пан Чарнецький. Значнi шведськi сили загрузли в болотах, що утворилися пiсля дощу та повенi, вони й втрапили в польськi руки. Дорога ставала для шведiв щораз нещасливiшою. Виснаженi, зголоднiлi та зморенi сном полки ледве волочилися. Все бiльше жовнiрiв залишалося на дорозi. Знаходили iх настiльки знедолених, що не хотiли вже нi iсти, нi пити, благали лише про смерть. Іншi лягали й умирали на купинi, ще iншим було вже все одно, i вони байдуже споглядали на польських вершникiв, якi наближалися. Чужоземцi, котрих чимало служило у шведському вiйську, стали вислизати з табору та переходити на бiк пана Чарнецькогo. Лише незламний дух Карлa-Густавa втримував рештки згасаючих сил в усiй армii.

Бо не лише за армiею йшов ворог. Розмаiтi партii з невiдомими ватажками та селянськi зграi постiйно заступали зайдам дорогу. Цi загони, погано керованi i не дуже численнi, не могли, щоправда, вдарити на супостата у вiдкритому бою, але стомлювали його смертельно. Бажаючи шведiв переконати, що це татари прибули вже з допомогою, всi польськi вiйська наслiдували татарський клич. «Алла, алла» лунало i вдень, i вночi, навiть на хвилину не змовкаючи. Не мiг шведський солдат навiть передихнути, рушницi хоч на мить у козли скласти. Не раз кiльканадцятеро людей пiдiймало на ноги аж цiлу армiю. Конi падали десятками й iх негайно ж з’iдали, бо довiз провiанту був недоступним. Час вiд часу польськi вершники знаходили люто понiвеченi шведськi тiла, по яких миттево впiзнавали селянську руку. Бiльша частина сiл у клинi мiж Сяном i Вiслою належали пановi маршалку та його родичам. Тому всi селяни, як один чоловiк, у них повстали, а пан маршалок, не шкодуючи власних статкiв, оголосив, що той, хто за зброю вiзьметься, вiд податкiв буде звiльнений. Як тiльки ця звiстка поширилася по землях, всi коси засадили сторчма i щодня стали зносити до табору шведськi голови, аж пан маршалок був змушений цей звичай, як нехристиянський, заборонити.

Тодi взялися зносити рукавицi та рейтарськi шпори. Шведи, доведенi до вiдчаю, винищували всiх, хто iм пiд руку траплявся, i вiйна ставала щораз запеклiшою. Трохи польського вiйська ще трималося шведiв, але утримував iх лише страх. Дорогою до Лежайськa утекло iх багато, а тi, хто залишилися, таке сум’яття в таборi вчинили, що Карл-Густав наказав у самому Лежайську розстрiляти кiлькох iз товариства. Було це сигналом до загальноi втечi, яку вчинили iз шаблями в руках. Нiхто майже не залишився, а посилений пан Чарнецький наступав усе потужнiше.

Пан маршалок дуже щиро йому допомагав. Мабуть, шляхетний бiк його натури взяв таки гору, хоча б не надовго, над пихою та самозакоханiстю, тому вiн не щадив нi працi, нi навiть життя, й особисто вiв не раз хоругви, не давав оговтатися вороговi, а що добрий був iз нього жовнiр, то значнi заслуги були за ним. Вони, долученi до пiзнiших, добру йому б забезпечили пам’ять у народi, якби не той безчесний заколот, який наприкiнцi своеi кар’ери пiдняв, аби реорганiзацii Речi Посполитоi перешкодити.

Але зараз робив усе, щоб славу здобути i вкритися нею, як плащем. Із ним змагався пан Вiтовський, каштелян сандомирський, старий i досвiдчений жовнiр. Вiн навiть iз самим паном Чарнецьким мрiяв рiвнятися, але не склалося, бо йому Господь Бог у щастi вiдмовив.

Усi трое гнобили шведiв щораз гiрше. Аж дiйшло до того, що пiхотнi та рейтарськi полки, яким випало йти позаду в резервi, були такi переляканi, що переполох вчинявся серед них iз будь-якого приводу. Тодi Карл-Густав особисто вирiшив очолити ар’ергард, щоб своею присутнiстю дух пiдiймати.

Але через це вiн мало життям не поплатився. Сталося якось, що маючи при собi полк лейб-гвардii, найбоездатнiший з усiх полкiв, бо жовнiрiв до нього з усього скандинавського народу набирали, зупинився король для вiдпочинку в селi Руднику. Пообiдавши там у ксьондза, вирiшив трохи перепочити, бо попередньоi ночi й повiки не склепив. Лейб-гвардiйцi оточили будинок, аби за королiвською безпекою наглядати. Тим часом юний пахолок священика помiж коней вислизнув крадькома iз села i, дiставшись до табуна, що пасся на лузi, скочив на лошака i помчав до пана Чарнецькогo.

Той перебував за двi милi вiд дороги, але авангард, що складався з полку князя Дмитра Вишневецького, йшов iз паном поручиком Шандаровським на чолi не далi як за пiвмилi до шведiв. Пан Шандаровський саме балакав iз Рохом Ковальським, котрий iз наказами вiд каштеляна приiхав, коли враз обое побачили пiдлiтка, котрий нiсся на конi.

– Що це за дiдько так мчить? – задивився пан Шандаровський. – Та ще й на лошатi?

– Сiльський хлопець, – пояснив пан Ковальський.

Тим часом пахолок домчав до кавалерiйських рядiв i зупинився лише тодi, коли лоша, налякане виглядом коней i людей, стало дибки та зарило копитами землю. Пахолок зiстрибнув i, тримаючи його за гриву, схилився перед панами лицарями.

– А що скажеш? – спитав, наблизившись, пан Шандаровський.

– Шведи в нас, у садибi священика! Подейкують, що й сам король iз ними! – видихнув пахолок iз сяючими очима.

– А багато iх?

– Не бiльше нiж двiстi коней.

Тут i пановi Шандаровському засвiтилися очi. Але вiн боявся засiдки, тому поглянув грiзно на хлопця та поцiкавився:

– Хто тебе прислав?

– Чи мене хтось мае присилати? Я сам на лошака, що пасся на лузi, стрибнув, ледве не скотився i шапку загубив. Добре, що мене, стерво, не побачили!

Правда струменiла зi засмаглого обличчя пахолка й охоту вiн мав, либонь, велику на шведiв, бо його щоки палали i стояв перед офiцерами, тримаючи однiею рукою за гриву жеребця, зi скуйовдженим волоссям, розхристаною сорочкою на грудях, дихаючи часто.

– А де решта шведського вiйська? – спитав хорунжий.

– Ще на свiтанку iх перекинули стiльки, що й полiчити не змогли, але вони пiшли далi, залишилася лише кавалерiя. А один спить у добродiя, кажуть, що король.

На це пан Шандаровський зауважив:

– Чоловiче, якщо брешеш, голова твоя впаде, але якщо правду кажеш, тодi проси, що хочеш.

Пахолок схилився йому до стремена.

– Щоб ви здоровi були! Не хочу нiякоi винагороди, лише щоб менi вельможний пан офiцер шаблю дати наказав.

– А подайте йому якусь шабельку! – крикнув своiй челядi вже повнiстю переконаний пан Шандаровський.

Іншi офiцери стали випитувати пахолка, де та садиба, де село, що роблять шведи, але той лише видихнув:

– Пильнують, плюгавцi! Якщо ви прямо пiдете, то вас пoбaчуть, але я вас вiльшаником проведу.

Пролунала команда i хоругва вирушила вiдразу ж ступом, а потiм вирвалася в клус. Пахолок скакав без сiдла на своему лошатi i без вуздечки. Лошака голими п’ятами пiдганяв, щоразу глипаючи променистими очима на оголену шаблюку.

Коли вже село виднiлося, завернув у лози i повiв дорогою, трохи грузькою, до вiльшаника, де було ще болотянiше, що сповiльнило коней.

– Тихiше! – попросив хлопець. – Як тiльки вiльшаник скiнчиться, вони будуть праворуч за чверть стаi.

Тому стали просуватися дуже повiльно, бо i дорога була нелегка, а важкi конi кавалерii загрузали раз по раз аж до колiн. Врештi вiльшаник порiдiв i вершники виiхали на галявину.

Там, не далi як за триста крокiв, побачили обширний майдан, що тягнувся трохи вгору, за ним будинок панотця, оточений липами, мiж якими видно було солом’янi вершечки вуликiв. На майданi ж стояли двiстi вершникiв у подiбних на човники шоломах i кiрасах.

Велетнi вершники сидiли на могутнiх, хоча й худих, конях i перебували в повнiй готовностi, однi з рапiрами на плечi, iншi з мушкетами, спертими об стегна, але всi дивилися в iнший бiк, на головну дорогу, звiдки саме могли сподiватися ворога. Прекрасний блакитний прапор iз золотим левом розвiвався над iхнiми головами.

Далi, навколо обiйстя, стояла варта, по двое людей. Один iз них заглядав у бiк вiльшаника, але що яскраве сонце заслiплювало очi, а в гущавинi, що вже вкрилася буйним листом, було майже темно, то й польських вершникiв нiяк не мiг би спостерегти.

У пановi Шандаровському, запальному кавалеровi, кров стала закипати, як окрiп, але вiн переборов себе i чекав, поки загiн не вишикуеться. Тим часом Рох Ковальський поклав свою важку руку на плече пахолка.

– Слухай, жуче! – промовив вiн. – А ти бачив короля?

– Бачив, вельможний пане, – прошепотiв пiдлiток.

– Який вiн? По чому його можна впiзнати?

– Дуже чорна пика i червонi стрiчки при боцi носить.

– А коня його впiзнав би?

– Кiнь також карий, iз лисиною.

Рох споважнiв:

– Конюху! Будь бiля мене, покажеш його менi!

– Гаразд, пане! А ми швидко нападемо?..

– Стули пельку!

Оба замовкли, а пан Рох молитися взявся до Пресвятоi Богородицi, щоб йому з Карлом здибатися дозволила та рукою покерувала.

Хвилину ще тривала тиша, аж раптом кiнь пiд самим паном Шандаровським фиркнув голосно. На це вiдреагував рейтар iз варти, затремтiв, немовби його щось пiдкинуло в сiдлi, i випалив iз пiстоля.

– Алла! Алла!.. Бий, мордуй!.. Убивай!.. У-би-вай! – пролунало у вiльшанику.

І хоругва, вигулькнувши, як блискавка, з тiнi, навалилася на шведiв.

Вдарили на льоту, перш нiж змогли вороги до неi чолом розвернутися, i вчинилася тут страхiтлива рiзанина шаблями та рапiрами, бо стрiляти нiхто вже не мав часу. Вмент зiштовхнули рейтарiв на огорожу, яка з трiском повалилася пiд натиском кiнських задiв, i взялися iх рубати так знаменито, що тi з’юрмилися та перемiшалися. Двiчi пробували зiмкнути ряди i двiчi розiрванi утворили двi окремi купи, якi моментально роздiлилися на ще меншi, врештi-решт розсипалися, як горох, який селянин лопатою кидае в повiтря. Аж тут пролунали розпачливi голоси:

– Король! Король! Рятуйте короля!

Карл-Густав уже першоi ж митi зустрiчi вистрибнув iз дверей iз пiстолями в руках, а шпагу тримаючи у зубах. Рейтар, котрий тримав коня тут же бiля дверей, подав йому його негайно, король стрибнув на рисака i, завернувши бiля самого рогу, кинувся мiж липи та вулики, щоб задвiрками вислизнути з гущавини битви.

Дiставшись до огорожi, здибив коня, перескочив тин i втрапив у гурт рейтарiв, котрi захищалися вiд правого польського флангу, який хвилину тому, саме обiгнувши будинок, зiткнувся за садом iз шведами.

– За мною! – верескнув Карл-Густав.

І зiпхнувши ударом шпаги польського вершника, котрий уже пiдiймав на нього шаблю, одним стрибком вибрався з виру битви. За ним рейтари розiрвали польський ряд i погнали всiею групою, як табун оленiв, який женуть гончаки, мчали так, наче iх вiв рогатий вожак.

Польськi вершники повернули за ними своi конi, та розпочалася гонитва. Тi й тi висипали на головну дорогу, що вела з Рудникa до Боянувка. Помiтили iх iз переднього дитинця, на якому кипiла основна битва, i тодi почулися голоси:

– Король! Король! Рятуйте короля!

Але рейтарiв на передньому дитинцi вже встиг притиснути пан Шандаровський, тому вони навiть про власний порятунок думати вже не могли, тому помчав король iз невеликою ватагою з дванадцятьох рейтарiв, а за ними погналися близько тридцяти товаришiв на чолi з Рохом Ковальським.

Пахолок, котрий йому мав короля показати, десь зник у головнiй битвi, але Рох i сам уже впiзнав Карлa-Густавa за букетом червоних стрiчок. Вiн вирiшив, що це його мить прийшла, схилився в кульбацi, стиснув коня острогами i помчав вихором уперед.

Втiкачi витискали з коней останнi сили i розтягнулися по широкiй дорозi. Швидшi та легшi польськi конi стали iх, однак, незабаром наздоганяти. Першого рейтара дiстав Рох дуже хутко, вiн зiп’явся в стременах для кращого розмаху i рубонув страшно. Руку разом iз плечем одним жахливим замахом вiдрубав i несамовито помчав, поглядом зосередившись на королю.

Коли другий рейтар зачорнiв йому перед очима, то звалив i його, третьому розрубав шолом i голову на двi половинки i линув далi, короля лише на оцi маючи. Раптом конi стали рейтарам спотикатися i падати. Хмара польських вершникiв нагнала iх i порубала вмить.

Пан Рох пропускав уже людей i коней, аби часу не гаяти, дистанцiя мiж ним i Карлом-Густавом катастрофiчно зменшувалася. Лише двое вершникiв роздiляло iх на вiдстанi кiлькадесятьох крокiв.

Аж раптом стрiла, випущена з лука когось iз товариства, заспiвала бiля вуха пана Роха i встромилася в хрест рейтара, котрий мчав перед ним, той захитався праворуч, лiворуч i нарештi завалився назад, заревiв нелюдським голосом i випав iз сiдла.

Мiж Рохом i королем залишився вже тiльки один.

Але той один, прагнучи, либонь, врятувати короля, замiсть утiкати, розвернув свого коня. Пан Рох дiстав його i навiть гарматне ядро не знесе так людину з кульбаки, як вiн звалив суперника на землю, пiсля чого, видавши жахливий клич, кинувся, наче озвiрiлий ординець, уперед.

Король уже майже був досяжний i загинув би неодмiнно, але за Рохом пiдлiтали iншi i пострiли засвистiли, кожен iз яких мiг би поранити коня. Тому король стиснув його ще мiцнiше п’ятами, голову схилив на гриву i рвав перед собою простiр, як ластiвка, яку переслiдуе шулiка.

Але й пан Рох став свого коня не лише острогами буцати, але й плазом шаблi прикладати. І так мчали вони один за одним. Дерева, камiння, лози миготiли перед iхнiми очима, вiтер свистiв у вухах. Капелюх король загубив й у вiдчаi кинув бесаги, сподiваючись, що невблаганний вершник полакомиться на скарби i погоню занехае. Але пан Ковальський на капшук навiть не глянув i бив щораз сильнiше коня, який аж стогнав вiд напруги. Пан Рох, либонь, забув про все на свiтi, бо на бiгу став верещати голосом, в якому, крiм погроз, чулося й благання:

– Стiй! На Боже милосердя!

Раптом королiвський кiнь спiткнувся так сильно, що якби король з усiеi сили не втримав його повiддям, то беркицьнувся би. Рох заревiв, як зубр, вiдстань, що вiддiляла його вiд короля, ще зменшилася.

За мить скакун заплентався знову. Перш нiж король зумiв втримати його на ногах, Рох наблизився ще на кiльканадцять сажнiв. Тодi вiн випростався вже в сiдлi, як для удару. Страшний той вершник був. Очi вийшли з орбiт i зуби блиснули з-пiд рудуватих вусiв. Ще одне таке спотикання коня, ще мить, i доля всiеi Речi Посполитоi, доля Швецii й усiеi вiйни були б вирiшенi. Але королiвський кiнь вiдновив бiг, а король обернувся, блиснув люфами двох пiстолiв i двiчi вистрелив.

Одна з куль розбила колiно бахмата Роха. Вiд здибився й упав на переднi ноги, зарившись нiздрями в землю. Король мiг би в цю мить кинутися на свого переслiдувача i прошити його шпагою на вилiт, але на вiдстанi двохсот крокiв уже пiдлiтали й iншi польськi вершники, тому монарх схилився знову в кульбацi та помчав, як стрiла, з татарського лука випущена.

Рох вилiз з-пiд коня. Хвилину бездумно спостерiгав за втiкачем, потiм закотився, як п’яний, сiв на дорозi i заревiв, як ведмiдь. А король вiддалявся все бiльше, бiльше, бiльше!.. Врештi став меншати, танути i зовсiм зник у чорнiй хащi лiсу.

Тут iз криками та вересками пiдбiгли товаришi Рохa. Було iх iз п’ятнадцятеро, котрим ще не впали конi. Один iз них тримав королiвський капшук, iнший капелюха, на якому чорне пiр’я страуса було дiамантами заколене. Обое кинулися до пана Ковальського:

– Це ваше, ваше, пане товаришу! По справедливостi вам належить!

Іншi також не вгавали:

– Чи знаете ви, за ким гналися? Знаете, кого переслiдували? Та це був сам Карл!

– Заради бога! Скiльки живу, ще не бачив, аби хтось за кимось так гнався, як ви. Незмiримою славою вкрилися, пане кавалере!..

– А скiльки рейтарiв поклав, перш нiж за самим королем кинувся!

– Мало цiею шаблею Рiч Посполиту одним махом не врятував!

– Берiть капшук!

– Берiть капелюх!

– Хороший був кiнь, але десять таких за цi скарби купити зможете!

Рох дивився на них скляними очима, але все ж схопився i вигукнув:

– Я Ковальський, а це панi Ковальська. Йдiть до чорта!

– Розум йому затьмарився! – загомонiли вершники.

– Коня менi дайте! Я його ще наздожену! – репетував Рох.

Але вони взяли його пiд руки i, хоч кидався, провели назад до Рудника, заспокоюючи й утiшаючи дорогою.

– Нагнали ж ви на нього страху! – кивали головою. – Дiсталося вже цьому вiктору, цьому пiдкорювачу стiлькох держав, мiст i вiйськ!..

– Хa! Хa! Дiзнався, якi з полякiв кавалери!

– Обридне йому в Речi Посполитiй. Земля горить йому пiд ногами!

– Слава Роху Ковальському!

– Слава! Слава видатному лицарю! Взiрцю для всього вiйська!

І стали дудлити з фляг. Дали i Рохoвi, той до дна одну баклажку висушив i зараз же втiшився.

Пiд час тiеi гонитви за королем по Боянiвськiй дорозi рейтари перед садибою священика захищалися з гiдною для цього славетного полку вiдвагою. На них напали несподiвано й одразу ж розпорошили, однак тi мерщiй зiбралися саме тому, що iх оточили густою юрбою бiля блакитного прапора. Жоден не просив пощади, а ставши кiнь бiля коня, плiч-оплiч, штрикали рапiрами так вiдчайдушно, що цiлу хвилину перемога схилялася на iхнiй бiк. Треба iх було або знову розiрвати, що стало нереальним, бо оточило iх щiльне кiльце польських вершникiв, або вирiзати до ноги. Визнав цю другу думку кращою пан Шандаровський, тому стиснули ворога ще тiснiшим кiльцем, i вiн сам кидався на ворогiв, як поранений кречет на ключ довгодзьобих журавлiв. Вчинилася кривава рiзанина i тлум. Шаблi дзеленчали об рапiри, рапiри ламалися об рукiв’я шабель. Часом кiнь здiймався, як дельфiн на морську хвилю, i за мить спадав у вир чоловiкiв i коней. Зойки стихли, чулося лише кiнське iржання, пронизливий дзенькiт залiза та гучне сапання лицарських грудей. Незвичайна запеклiсть опанувала серця полякiв i шведiв. Билися уламками шабель i рапiр. Однi зчiплювалися з iншими, наче яструби. Хапали один одного за волосся, вуса, гризли зубами. Тi, що впали з коней, але ще на ногах втриматися змогли, встромляли ножi в кiнськi животи i в литки вершникiв. У диму, у випарах коней, в жахливому пiднесеннi бойовий люд змiнювався у велетнiв, котрi завдавали страшних ударiв. Руки змiнювалися на дрючки, шаблi на блискавки. Одним махом розбивали сталевi шоломи, як горщики. Репали голови, вiдвалювалися зап’ястки з мечами; рубалися без пардону, без милосердя. З виру людей i коней кров потоками полилася на майдан.

Велетенський блакитний штандарт ще плавав над групою шведiв, але iхня кiлькiсть зменшувалася щомитi.

Як женцi стають iз двох бокiв лану, починають мерехтiти серпами i лан зникае, а вони наближаються щораз ближче один до одного, так i польське кiльце стискалося щораз мiцнiше, так що воюючi з одного боку могли вже бачити кривi шаблi тих, хто воюе на протилежному.

Пан Шандаровський шаленiв, як ураган, i в’iдався у шведiв, як зголоднiлий вовк в’iдаеться iклами в м’ясо свiжозваленого коня. Але один вершник таки його нестямою перевершив, i був це той пахолок, який першим повiдомив про шведiв у Рудник, а тепер насiдав разом з усiею хоругвою на ворога. Жеребець священика, трилiток, котрий досi пасся спокiйно на лузi, стиснутий кiньми, не мiг вирватися з гурту, i можна сказати, сказився, як i його пан. Вiн стриг вухами, очi мав вибалушенi, гриву наiжачену, i пер уперед, кусав, брикав, а хлопець шаблею, як цiпом, махав наослiп, праворуч i лiворуч, вiд вуха. Половина його чуба була просякнута кров’ю, вiстря рапiр продiрявили йому плечi та стегна. Обличчя було посiчене, але тi рани лише збуджували пiдлiтка. Бився у безпам’ятi, як людина, котрiй на власне життя начхати i вона прагне лише помститися за смерть свою.

Тим часом шведський загiн малiв, як купа снiгу, яку поливають з усiх бокiв окропом. Нарештi бiля королiвського прапора залишилося тiльки кiльканадцятеро. Польська мурашня накрила iх цiлком, а вони вмирали понуро, зi зцiпленими зубами. Жоден рук не пiдняв, жоден не просив милосердя.

Аж тут у тлумi зазвучали голоси:

– Штандарт берiть! Штандарт!

Почувши це, пахолок обернув гостряком шаблюку i кинувся, як вогонь, уперед, бо кожен iз рейтарiв, котрi захищали прапор, мав на собi двох або й трьох польських вершникiв. Рубонув хлопець хорунжого шаблею через рот, а той руки розкинув i зсунувся на кiнську гриву.

Блакитний прапор упав разом iз ним.

Найближчий рейтар, зойкнувши жахливо, вхопився негайно за держак, але хлопець вже тримав полотнище, рвонув його, видер умить, згорнув i, притискуючи обома руками до грудей, заверещав не своiм голосом:

– Це мое, не вiддам! Це мое, не вiддам!

Останнi рейтари, котрi ще залишилися, кинулися на нього в нестямi, один зробив випад через прапор i прошив плече хлопцевi, але його тут же порубали шаблями на сiчку. Пiсля цього кiльканадцятеро закривавлених рук простяглися до хлопця.

– Прапор, прапор давай! – кричали йому.

Пан Шандаровський пiдоспiв йому на пiдмогу.

– Не чiпайте його! Вiн узяв трофей на моiх очах, хай його самому каштелянoвi вiддасть.

– Їде каштелян! Їде! – озвалися численнi голоси.

Здалеку показалася курява i на дорозi з боку вигону з’явилася цiла хоругва, що мчала клусом до садиби священика. Це була ляуданська хоругва, а на ii чолi iхав сам пан Чарнецький. Коли наблизилися та второпали, що вже все скiнчилося, притримали коней. Жовнiри пана Шандаровського кинулися до них.

Пiд’iхав i пан Шандаровський iз реляцiею до каштеляна, але був настiльки засапаний, що не мiг подих врiвноважити, тремтiв, як у лихоманцi, i голос уривався йому щомитi в горлянцi.

– Сам король тут був… не знаю… чи втiк…

– Утiк! Утiк! – пiдтвердили тi, хто бачив ту гонитву.

– Штандарт захопили!.. Трупiв море!

Пан Чарнецький, так i не сказавши жодного слова, посунувся з конем до поля бою, яке вражаючий i жалiбний мало вигляд. Бiльше двохсот шведських i польських тiл лежали помостом, одне бiля одного, часто й одне на одному. Дехто тримав у руцi жмут волосся, деякi померли, кусаючи зубами або рвучи нiгтями. Ще iншi тримали один одного, наче в братерських обiймах, або лежали, схиливши голови на груди ворогiв. Багато облич були такi потовченi, що не залишилося в них нiчого людського. Тi ж, котрих не потоптали копита, очi мали виряченi, сповненi жаху, бойового постраху та нестями. Кров хлюпала на розм’яклiй землi пiд ногами каштелянового коня, якi скоро почервонiли вище колiн. Запах кровi та кiнського поту дражнив нiздрi й тамував дихання в грудях.

Каштелян дивився таким поглядом на тi людськi тiла, яким господар споглядае на зв’язанi пшеничнi снопи, якi мають у стiг складати. Задоволення з’явилося на його обличчi. Мовчки об’iхав навколо садибу священика, роздивився тiла, що лежали з тамтого боку за садом, пiсля чого повернувся повiльно на головне бойовисько.

– Сумлiнну бачу тут роботу, – зронив вiн, – дуже задоволений я вами!

Тi ж пiдкидали закривавленими руками шапки вгору:

– Vivat Чарнецький!

– Дай Боже швидко ще одну таку зустрiч!.. Vivat!.. Vivat!.. A каштелян на це:

– Пiдете до задньоi варти на вiдпочинок. Пане Шандаровський, хто захопив штандарт?

– Кличте пахолка! – гукнув пан Шандаровський. – Де вiн?

Жовнiри кинулися шукати i знайшли малого, який сидiв пiд стiною стайнi бiля жеребця, що поранений саме останнiй подих вiддавав. На перший погляд здавалося, що й хлопцю небагато залишилося, але вiн притискав прапор обома руками до грудей.

Узяли його негайно ж i привели до каштеляна. Пiдлiток стояв босий, розпатланий, iз голими грудьми, сорочку йому порубали на клаптi, вимазаний шведською та власною кров’ю, як не Боже створiння, хитався на ногах, але мав незгасимий вогник ще в зiницях. Здивувався пан Чарнецький, його побачивши.

– Як же так? – спитав военачальник. – То це вiн здобув королiвський штандарт?

– Власною рукою та власною кров’ю, – пiдтвердив пан Шандаровський. – Вiн також першим повiдомив про шведiв, а потiм у гущi битви таке вчиняв, що мене самого й усiх вразив!

– Щира правда! Справжнiсiнька правда, наче хто написав, – загукали товаришi.

– Як тебе звати? – спитав хлопця пан Чарнецький.

– Мiхалко.

– І чий ти?

– Священика.

– Був священика, а тепер будеш своiм власним! – звелiв каштелян.

Але Мiхал не чув уже останнiх слiв, бо вiд ран, вiд втрати кровi захитався й упав головою на стремено каштеляна.

– Взяти його, надати йому медичну допомогу. Присягаюся, що на першому ж сеймi рiвний вiн усiм вам буде станом, як сьогоднi рiвний вам душею!

– Гiдний цього! Гiдний! – загомонiла шляхта.

Пiсля цього взяли Мiхалкa на ношi та вiднесли до садиби священика.

А пан Чарнецький слухав подальшi реляцii, якi вже не пан Шандаровський складав, а тi, хто погоню пана Рохa за Карлом-Густавом бачили. Дуже втiшився цим оповiданням пан Чарнецький, аж за голову хапався або руками по колiнах ляскав, бо тямив, що пiсля таких пригод сильно мусить занепасти дух у Карла.

Пан Заглобa не менше радiв i, беручись у боки, гордо повторював лицарям:

– От розбiйник! Що? Якби Карлa наздогнав, то сам нечистий не зумiв би йому його вiдняти! Моя кров, як менi Бог милий, моя кров!

Пан Заглобa з часом i сам повiрив у те, що вiн дядько Рохa Ковальського.

Тим часом пан Чарнецький наказав вiдшукати молодого лицаря, але не могли його знайти, бо пан Рох вiд сорому та гризоти залiз у стодолу, зарився в солому i заснув так мiцно, що лише наступного дня наздогнав хоругву. А що був дуже засмучений, то не смiв навiть показатися дядьковi на очi. А той усюди його шукав, а знайшовши, втiшати почав.

– Не переживай, Роху! – казав вiн. – Великою славою ти все одно вкрився. Я сам чув, як тебе пан каштелян хвалив. «Дивiться, – казав вiн, – i до трьох не полiчить, а бачу я, що це вогонь, а не кавалер, котрий репутацiю всього вiйська пiдтвердив!»

– Ісус Христос мене не благословив, – зiтхнув Рох, – бо я напередоднi напився до безтями й увечерi не помолився!

– Лише не пробуй Божi рiшення трактувати, щоб до блюзнiрства не докотитися. Що можеш на спину брати, те й бери, але на розум не бери, бо зараз же зашкутильгаеш.

– Я був уже настiльки близько, що до мене пiт вiд його коня долiтав. Я був би його до кульбаки розрубав! Дядько думае, що я зовсiм не маю розуму!

На це пан Заглобa зауважив:

– Кожна худобина мае свiй розум. Добрий чолов’яга з тебе, Роху, утiху менi ще не раз принесеш. Дай Боже, щоб твоi сини мали такий самий у п’ястуцi розум!

– А я не маю потреби! – вiдрубав Рох. – Я Ковальський, а це – панi Ковальська.




Роздiл VII


Пiсля рудницьких пригод подався король далi в межирiччя мiж Сяном та Вiслою, однак не перестав по-старому з ар’ергардом iти, бо був не лише знаменитим полководцем, а й лицарем незрiвнянноi вiдваги. Переслiдували його пани Чарнецький, Вiтовський, Любомирський, заганяючи його, як звiра в сiтi. Численнi загони i вдень, i вночi допiкали шведам. Продовольства було все менше, вiйсько, вкрай потомлене та духом занепале, очiкувало безславного кiнця.

Врештi-решт дiсталися шведи до того мiсця, де двi рiчки сходяться, i зiтхнули з полегшенням. Тут iх iз одного боку захищала Вiсла, з другого Сян, широко, як зазвичай навеснi, розлитий, а третiй бiк трикутника змiцнив король потужними шанцями, на якi повитягували гармати. Неприступна це була позицiя, та лише можна в нiй було з голоду померти. Але й тут бадьорилися шведи, бо сподiвалися, що iм iз Кракова й iнших прибережних фортець водою коменданти провiант надiшлють. Адже пiд боком у них був Сандомир, в якому полковник Шинклер значнi накопичив запаси. Toж вiн iз допомогою не забарився. Знедоленi iли, пили, спали, а прокинувшись, спiвали лютеранськi псалми на хвалу Боговi, що iх iз такоi важкоi ситуацii вирятував.

Але пан Чарнецький готував iм новi неприемностi. Сандомир, окупований шведами, мiг перманентно приходити на допомогу головнiй армii, тому замислив пан Чарнецький одним ударом вiдiбрати мiсто, замок, а шведiв винищити.

– Органiзуемо iм страхiтливе видовище, – розповiв вiн на вiйськовiй радi. – Дивитимуться з того берега, як на мiсто вдаримо, а з допомогою прийти через Вiслу не зумiють. Ми ж, маючи Сандомир, продовольство з Кракова вiд Вiрцa не пропустимо.

Пан Любомирський, пан Вiтовський та iншi досвiдченi воiни вiдмовляли пана Чарнецького вiд цього задуму.

– Добре було б, – казали вони, – захопити таке значне мiсто i добряче могли б ми цим шведам нашкодити, але як його взяти? Пiхоти не маемо, великих гармат також. Мало допоможе кавалерiя мури штурмувати.

Але пан Чарнецький мав iншу думку:

– А що, нашi селяни погано в пiхотi б’ються? Нам би таких Мiхалкiв кiлька тисяч знайти, то я вiзьму не лише Сандомир, а й Варшаву!

І не дослухаючись бiльше до нiчиiх порад, военачальник переправився через Вiслу. Як тiльки по околицi поголос пiшов, сипонуло до нього кiлька тисяч люду, хто з косою, хто з рушницею, хто з мушкетом, i рушили пiд Сандомир.

Напали на мiсто зовсiм несподiвано i на вулицях почалася жорстока рiзанина. Шведи захищалися вiдчайдушно з вiкон, дахiв, але втримати навалу не змогли. Винищували iх, як паразитiв, по будинках i повнiстю вигнали з мiста. Шинклер заховався з рештками в замку, але поляки з тiею ж стрiмкiстю погналися за ними. Розпочався штурм ворiт i мурiв. Побачив Шинклер, що i в замку не втримаеться.

Тому зiбрав, скiльки мiг, людей, речей, запасiв продовольства, завантажив на баржi та переправився до короля, котрий споглядав з iншого берега поразку своiх, не маючи змоги прийти iм на допомогу.

Замок повернувся пiд польську владу.

Але хитрий швед, утiкаючи, пiдсадив пiд мури, по пiдвалах, дiжки з порохом iз запаленими гнотами.

Поставши перед обличчям короля, одразу ж йому про це повiдомив, щоб йому хоч якось серце звеселити.

– Замок у повiтря вилетить з усiма людьми, – рапортував вiн. – Може, навiть i сам пан Чарнецький загине.

– Якщо так, то хочу бачити, як побожнi поляки на небо летiти будуть, – усмiхнувся король.

І залишився з усiма генералами на мiсцi.

Тим часом, не зважаючи на заборону пана Чарнецькогo, котрий зраду передбачав, добровольцi та селяни розбiглися по всьому замку шукати шведiв, котрi поховалися, i задля грабунку. Сурми грали тривогу, щоб хто живий, ховався в мiстi, але вони цих сигналiв не чули, або не хотiли на них зважати.

Раптом затряслася iм земля пiд ногами, страшний грiм i гуркiт струсонув повiтрям, велетенський стовп вогню вибухнув угору, викидаючи в повiтря землю, камiння, дахи, весь замок i понад п’ятсот тiл тих, хто вiдступити не встиг.

Карл-Густав аж у боки взявся вiд радощiв, а догiдливi царедворцi одразу ж стали повторювати його слова.

– На небо летять поляки! На небо! На небо!

Але передчасна була iхня радiсть, бо Сандомир усе одно залишився пiд польським контролем i це зупинило постачання продовольством головнiй армii, замкненiй у рiчковому трикутнику.

Пан Чарнецький розбив табiр навпроти шведiв, по той бiк Вiсли, i наглядав за переправою.

А тут ще й пан Сапегa, великий гетьман литовський i вiленський воевода, пiдiйшов iз литовцями з iншого боку й облаштувався за Сяном. Оточили шведiв iз усiх бокiв, затиснули iх наче в клiщi.

– Пастка замкнулася! – балакали мiж собою жовнiри в обох польських таборах.

Кожен, навiть найменше з вiйськовим мистецтвом обiзнаний, тямив, що загибель нависла неминуча над загарбниками, хiба що надiйшла би пiдмога i на якийсь час це вiдтермiнувала.

Розумiли це i шведи. Щоранку офiцери та солдати приходили на берег Вiсли i з розпачем в очах i серцi споглядали на загони грiзноi кавалерii пана Чарнецькогo, що чорнiли на протилежному боцi.

Потiм йшли над Сян, а там уже вiйсько пана Сапеги чигало i вдень, i вночi, готове почастувати iх шаблею та мушкетом.

Про переправу через Сян чи через Вiслу, поки обидва вiйська стояли так близько, годi було й думати. Могли хiба що шведи повернутися до Ярослава тiею ж дорогою, якою прийшли, але знали, що тодi жоден iз них уже не побачить Швецii.

Потягнулися важкi днi, i ще важчi, бо гамiрнi та сповненi сварок, ночi. Продовольство знову закiнчувалося.

Тим часом пан Чарнецький, залишивши командування вiйськом пановi Любомирському й узявши ляуданську хоругву для супроводу, переправився через Вiслу вище гирла Сяну, щоб iз паном Сапегою здибатися i про дальшу вiйну з ним порадитися. Цього разу вже не було потрiбне посередництво пана Заглоби, щоб два вождi змогли домовитися, бо обое про вiтчизну турбувалися бiльше, нiж кожен зокрема про себе самого, обое були готовi для неi пожертвувати особистим, почуттями й амбiцiями. Литовський гетьман не заздрив пановi Чарнецькому, а той – гетьманoвi, обое поважали один одного, тому зустрiч мiж ними була така, що навiть найстарiшим жовнiрам сльози заряснiли на очах.

– Росте Рiч Посполита, радiе мила вiтчизна, коли такi ii сини обiймаються, – казав панам Володийовськoму та Скшетуському пан Заглобa. – Страшний iз пана Чарнецький воiн i щира душа, але i пана Сапегу хоч до рани приклади, то вона загоiться. Бодай би такi навiть на камiннi родилися. То шкури шведськi порепалися, щоб iхню сутнiсть люди краще бачити змогли. Бо чим же вони нас завоювали, якщо не незгодою та заздрiстю панiв. Хiба вони силою нас здолали? Оце я розумiю! Душа в людинi радiе вiд вигляду такоi зустрiчi. Ручаюся також вам i за те, що не буде сухо, бо пан Сапега дуже вже бенкети любить, а вже з таким повiрником охоче вiдпустить гальма.

– Бог ласкавий! Зло минае! Бог ласкавий! – примовляв Ян Скшетуський.

– Стережiться блюзнiрства! – застерiг його пан Заглобa. – Бо кожне зло мусить минутися, хоч би як довго воно тривало, адже iнакше це був би доказ того, що нечистий править свiтом, а не Ісус Христос, котрий милосердя мае безмiрне.

Дальшу розмову перервав прихiд пана Бабиничa, високу постать котрого побачили здаля понад хвилею голiв iнших. Пан Володийовський i пан Заглобa одразу ж замахали до нього, але той так задивився на пана Чарнецького, що друзiв своiх не вiдразу й помiтив.

– Погляньте, – зауважив пан Заглобa, – як вiн схуд!

– Не вдалося йому чогось добитися проти князя Богуслава, – докинув пан Володийовський, – iнакше був би веселiшим.

– Та звiсно, що не добився. Адже вiдомо, що Богуслав пiд Мальборком, разом iз Штейнбоком, фортецю штурмуе.

– На Бога надiя, що це йому не вдасться!

Пан Заглобa задумався:

– Навiть якщо Мальборк i вiзьмуть, то ми тим часом Carolum Gustavum captivabimus. І подивимось, чи фортецю за короля не вiддадуть.

– Дивiться! Пан Бабинич уже йде до нас! – втрутився пан Скшетуський.

Той нарештi помiтив приятелiв i взявся протискатися в натовпi, щоб до них дiстатися, махав шапкою й усмiхався здалеку. Привiталися, як добрi знайомi та друзi.

– Що чувати? Що ви там, пане кавалере, зробили з князем? – спитав пан Заглобa.

– Нiчого доброго! Але не час про це базiкати. Тепер за столи сядемо. Ви залишаетесь тут на нiч, тому ходiмо до мене пiсля бенкету на нiчлiг, помiж моiх татар. Курiнь маю зручний, то собi за келихами потеревенимо до ранку.

– Коли хтось щось мудре каже, то я не сперечаюся! – гмикнув пан Заглобa. – Розкажiть нам лишень, iз якоi причини ви так схудли?

– Бо мене в битвi разом iз конем скинув i розбив той пекельник, як глиняний горщик, i я з того часу кров’ю харкаю i прийти до тями нiяк не можу. На милосердя Господа нашого надiя, що я ще кровi з нього наточу. Але тепер ходiмо, бо пан Сапегa iз паном Чарнецьким починають навзаем церемонитись i про перший крок сперечатися. А це означае, що столи вже готовi. З великим серцем тут на вас ми чекаемо, бо й ви також шведськоi юшки достатньо пролили.

– Нехай iншi розкажуть, що я вчудив, – закотив очi пан Заглобa, – бо менi не годиться!

Тут вчинився рух i всi пiшли на майдан мiж наметами, на якому вже були розставленi столи. Пан Сапегa виступив на честь пана Чарнецькогo, як король. Стiл, за який посадили каштеляна, був накритий шведськими стягами. Меди та вина лилися з джбанiв, аж обое вождiв вже наприкiнцi добряче захмелiли. Не бракувало веселощiв, жартiв, тостiв, гомону, та й погода була чудова, i сонце на подив зiгрiвало, i лише вечiрня прохолода вiднадила нарештi бенкетувальникiв.

Тодi пан Кмiциц забрав своiх гостей до татар. Сiли всi в його наметi на галявинi, набитому всiлякою здобиччю вiд тих, кого розбили, i стали балакати про експедицiю пана Кмiцица.

– Богуслав зараз пiд Мальборком, – розповiдав пан Анджей, – але дехто каже, що вiн в електора, разом iз котрим на допомогу королевi мае прийти.

– Це навiть краще! Тодi ми зустрiнемося! Ви, молодi, не вмiете собi з ним порадити, побачите, як собi старий дасть раду! З ким вiн тiльки не зустрiчався, але iз Заглобою ще нi. Передрiкали, що ми зустрiнемося, хоч би його князь Януш у своему заповiтi застерiг, аби Заглобу здаля оминав. Таке може бути!

– Електор хитра бестiя, – пiдтримав розмову пан Ян Скшетуський, – i як тiльки побачить, що з Карлом справи кепськi, одразу ж про всi своi обiцянки та присяги забуде.

– А я вам кажу, що нi, – заперечив пан Заглобa. – Нiхто на нас бiльшого зуба не мае, нiж пруссак. Коли вiн твiй слуга, котрий мусить тебе в ноги цiлувати й одiж твою чистити, а через вибрики фортуни паном твоiм стане, то буде поводитися набагато гiрше, нiж ви до нього ставилися.

– А це чому? – поцiкавився пан Володийовський.

– Бо йому його пiдневiльне становище в пам’ятi залишиться, i мстити буде за неi вам, навiть якщо вiд вас лише добро знав.

– Менше з цим! – вирiшив змiнити тему пан Володийовський. – Не раз таке трапляеться, що i собака пана в руку вкусить. Хай нам пан Бабинич краще про своi пригоди розповiсть.

– Ми слухаемо! – пiдбадьорив пан Скшетуський.

Пан Кмiциц трохи помовчав, набрав повiтря в груди i став розповiдати про перипетii протистояння Сапеги з Богуславом, про поразку останнього пiд Янoвом, а також про те, як князь Богуслав, розбивши в пух i прах татарiв, його самого разом iз конем на землю скинув i живий утiк.

– А ви казали, – вставив слiвце пан Володийовський, – що його будете зi своiми татарами аж до самоi Балтики переслiдувати.

Пан Анджей у боргу не залишився:

– А ви менi казали також свого часу, як тут присутнiй пан Скшетуський, коли йому Богун любаску захопив, i ii i помсту занехаяв, бо батькiвщина в нуждi. Хто з кимось спiлкуеться, сам таким стае, я ж до ваших порад прислухався й iм слiдувати прагну.

– Бодай би вас Божа Матiнка нагородила так само, як i пана Скшетуського! – посерйознiшав пан Заглобa. – Я вiд усiеi душi бажав би, щоб ваша наречена була тепер у пущi, а не в пазурах Богуслава.

– Дурницi, – зронив пан Володийовський, – знайдете ще ii!

– Менi треба не лише ii знайти, а й ii прихильнiсть повернути.

– Одне прийде за другим, – промовив пан Мiхал, – хоч би й довелося ii силомiць повертати, як тодi. Пам’ятаете?

– Такого я бiльше не зроблю!

Тут пан Кмiциц зiтхнув важко, але за хвилину зронив:

– Не лише ii не повернув, а й ще одну Богуслав у мене вiдiбрав.

– Чисто тобi турок! Як менi Бог милий! – зарепетував пан Заглобa.

Але пан Володийовський став випитувати:

– Кого маете на увазi?

– Ех, довго розказувати, – вiдмахнувся пан Анджей. – Була одна дiвчина, дуже гарна, в Замостi, котра пановi старостi калуському дуже до смаку прийшлася. А вiн сестри, княгинi Вишневецькоi, як вогню, боiться, i не смiв при нiй занадто руки розпускати, тому замислив ту панночку вислати зi мною, нiби до пана Сапеги, за спадком у Литвi. А насправдi хотiв ii за пiвмилi за Замостям вiдiбрати i в десь у глушинi сховати, де нiхто б його пристрастям не мiг нашкодити. Але я цей його намiр розгадав. «Хочете з мене, – подумав я, – звiдника зробити? Чекайте ж!» Його людей канчуками нагодував, а панночку цiлу та неушкоджену до пана Сапеги вiдвiз. І скажу вам, дiвчина ця красна, як щиголь, але чесна. Я також уже iнший чоловiк, нiж моi компанiйцi! Змилуйся, Боже, над iхнiми душами! Давно вже вони в сирiй землi лежать!

– І що ж це була за панночка? – нетерплячився пан Заглобa.

– З хорошого дому, вихованка княгинi панi Вишневецькоi. Колись була заручена з литвином Пiдбийп’ятою, ви його знали.

– Ганнуся Борзобагатa!!! – вигукнув, схопившись iз мiсця, пан Володийовський.

Пан Заглобa i собi схопився з купи повстi.

– Пане Мiхале, вгамуйтеся!

Але пан Володийовський пiдстрибнув, як кiт, до пана Кмiцица.

– І ви, зраднику, дали ii захопити Богуславoвi?!

– Прошу мене не кривдити! – застерiг пан Кмiциц. – Я вiдвiз ii щасливо до гетьманa, пiклувався про неi, як про сестру, а Богуслав вiдiбрав ii не в мене, а в iншого офiцера, з котрим пан Сапегa ii до своеi родини вiдiслав. Прiзвище його було Гловбич чи якось подiбно, добре не пам’ятаю.

– А де вiн зараз?!

– Немае його, бо полiг. Так принаймнi офiцери пана Сапеги повiдомили. Я окремо з татарами за Богуславом ганявся, тому точно нiчого не знаю. Але з вашоi реакцii бачу, що одна бiда нас спiткала, одна людина нас скривдила, а оскiльки так i е, то проти нього об’еднаймося, щоб спiльно за кривду поквитатися. Великий вiн пан i великий лицар, але гадаю, що тiсно йому буде в усiй Речi Посполитiй, якщо двох таких матиме ворогiв.

– Ось вам моя рука! – гарячкував пан Володийовський. – Вiдтепер ми друзi до смертi! Хто його першим знай-де, той йому за двох заплатить. Дав би Бог менi першому, то я з нього кровi наточу, це як амiнь у молитвi!

Тут пан Мiхал так моторно став вусами ворушити i шаблю мацати, що пана Заглобу аж страх узяв, бо знав, що з паном Володийовським жарти кепськi.

– Не хотiв би я бути тепер князем Богуславом, – зауважив вiн за хвилину, – хоч би менi хтось усю Інфлянтy у володiння передав. Досить одного такого лiсового кота, як пан Кмiциц, мати проти себе, а тут ще й пан Мiхал! Бa! Мало того, бо й я до вас приеднуюся. Моя голова, вашi шаблi! Не знаю, чи е такий магнат у християнському свiтi, котрий би перед такою могутнiстю не затремтiв. До того ж i Господь Бог вiд нього нарештi вiдвернеться, бо не може такого бути, щоб на зрадника i еретика кари не було. Пан Анджей уже йому i так непогано лою за шкуру залив.

– Не заперечую, що здибала його вiд мене не одна конфузiя, – пiдтвердив пан Кмiциц.

І, звелiвши наповнити келихи, розповiв, як Сороку з полону звiльнив. Змовчав лише те, що спершу до нiг Радзивiлла кинувся, бо на сам спогад про цю подiю кров його заливала.

Пан Мiхал звеселiв, слухаючи цю оповiдь, а наприкiнцi промовив:

– Хай вам Бог помагае, Єндрею! З таким товаришем можна навiть до пекла йти! Лише погано, що не завжди будемо мати змогу разом ходити, бо служба е службою. Мене можуть вислати в один бiк Речi Посполитоi, вас – в iнший. Невiдомо, хто його першим дiстане.

Пан Анджей помовчав.

– По справедливостi, я мав би його одержати. Якщо тiльки знову з конфузiею не вийду, бо, соромно зiзнатися, але я напряму цьому пекельниковi протистояти не зможу.

– Та я вас усiх своiх прийомiв навчу! – запропонував пан Володийовський.

– Або я! – пiдтримав пан Заглобa.

– Нi! Даруйте, пане, але волiю в пана Мiхалa вчитися! – вiдмовився пан Кмiциц.

– Хоч вiн i лицар, але його панi Ковальська не злякаеться, хай там як! – втрутився пан Рох.

– Тихо будь, Роху! – цитьнув пан Заглобa. – Щоб тебе Бог своею рукою за вихваляння не покарав.

– Овва! Нiчого менi не буде!

Бiдний пан Рох не був щасливим пророком, але добряче цiеi митi в його макiтрi затуманилося i готовий був весь свiт на поединок викликати. Іншi також пиячили без мiри, собi на здоров’я, а Богуславoвi та шведам на погибель.

– Я чув, – торочив пан Кмiциц, – що коли тiльки цих шведiв тут зiтремо i короля захопимо, зараз же пiд Варшаву потягнемо. Потiм уже точно буде i вiйнi кiнець. А пiсля цього дiйде черга i до електора.

– Оце воно! Так! Так! – промовив пан Заглобa.

– Я чув, як сам пан Сапегa таке якось казав, а вiн, як великий чоловiк, краще калькулюе. То вiн нам сказав: «Зi шведом буде квiтка! Зi септентронами також, але з електором не можна в жоднi угоди бавитись. Пан Чарнецький, казав, з паном Любомирським пiдуть до Бранденбургii, а я з паном пiдскарбiем литовським у Пруссiю електора, а якщо потiм, казав, ми не приеднаемо Пруссiю на вiки до Речi Посполитоi, то лише тому, що в канцелярii немае хоча б однiеi такоi голови, як пан Заглобa, котрий самостiйно листами електоровi погрожував».

– Так пан Сапега сказав? – вiдкрив рота пан Заглобa, червонiючи вiд задоволення.

– Всi це чули. А я дуже цим втiшився, бо та сама рiзка Богуслава вперiщить, й якщо не швидше, то тодi напевно його вже дiстанемо.

– Тiльки б iз цими шведами якнайшвидше покiнчити, тiльки б покiнчити! – потирав руки пан Заглобa. – Урвалося iм! Хай в Інфлянтy вiдступлять i репарацii виплатять, то дамо iм спокiй.

– Упiймав козак татарина, а татарин за голову тримае! – зареготав Ян Скшетуський. – Ще Карл у Польщi, ще Кракiв, Варшава, Познань i всi великi мiста у його руках, а батько вже хоче, щоб вiдкуповувався. Гей, ще доведеться попiтнiти, перш нiж про електора подумаемо!

– А е ще армiя Штейнбокa, i гарнiзони, i Вiрц! – докинув пан Станiслав.

– То чому ми тут сидимо зi закладеними руками? – спитав враз Рох, витрiщившись. – Не можемо шведiв вiдлупцювати?

– Але ж ти й бовдур, Роху! – зауважив пан Заглобa.

– Дядько завжди мене шпетить, а я, чесне слово, бачив човни бiля берега. Можна було б переправитись i хоча б варту захопити. Темно, хоч в око стрель. Перш нiж очуняють, то ми вже повернемося, i нашу здатнiсть продемонструемо. Якщо не хочете, то я сам пiду!

– Замахало мертве теля хвостом, диво над дивами! – промовив гнiвно пан Заглобa.

Але пановi Кмiцицу зараз же нiздрi стали роздиматися.

– А непогана думка! Непогана думка! – промовив вiн.

– Непогана для челядi, але не для поважноi особи. Люди, майте пошану до себе самих! Та ви ж полковники якiсь, а хочете, як розбишаки, повеселитися.

– Звiсно ж, не дуже личить! – задумався пан Володийовський. – Краще спати ходiмо, бо вже пiзно.

Всi погодилися з цiею думкою, зараз же клякнули до молитов i стали iх уголос вiдмовляти. Пiсля цього повкладалися на повстi i скоро вже заснули сном праведникiв.

Але годиною пiзнiше схопилися всi на рiвнi ноги, тому що гуркiт пострiлiв пролунав за рiкою, пiсля чого гомiн, вереск вчинився в усьому таборi пана Сапеги.

– Ісусе, Марiе! – залементував пан Заглобa. – Шведи наступають!

– Та що ви таке кажете! – вiдповiв, хапаючись за шаблю, пан Володийовський.

– Роху, ти де? – покликав Заглобa, котрий у нагальних випадках любив мати «небожа» бiля себе.

Але Рохa в наметi не було.

Вибiгли всi на мaйдaн. Юрба вже товпилася перед наметами й усi подалися на рiчку. На тому боцi виднiлися спалахи вогню та гуркiт став усе гучнiший.

– Що сталося? Що дiеться? – питали у варти, яку порозставляли рясно бiля берега.

Але тi нiчого не бачили. Один iз жовнiрiв розповiв, що чув, немовби щось шубовснуло у воду, але що туман висiв над водою, то не мiг нiчого розгледiти, i не хотiв вiд одного сигналу здiймати тривогу в усьому таборi.

Пан Заглобa, вислухавши повiдомлення, схопився за голову з вiдчаем.

– Рох поплив до шведiв! Обiцяв варту захопити!

– Заради бога! Це можливо! – погодився пан Кмiциц.

– Заб’ють менi хлопа, як Бог на небi! – бiдкався пан Заглобa. – Шановне панство, чи немае якогось порятунку? Ісусе Христе! Та вiн, як золото найщирiше! Немае такого другого чолов’яги в обох вiйськах. Що йому в дурну довбешку стрельнуло?! Матiнко Бoжa, вирятуй його з цих тарапатiв!..

– Може, й припливе, бо туман густий! Не побачать його!

– Я тут чатуватиму навiть i до ранку. Богородице Дiво! Матiр Божа!

Тим часом пострiли на протилежному березi вщухли, вогонь поступово згас i вже за годину запанувало глухе мовчання. Пан Заглобa метався берегом рiчки, як курка, що каченят водить, i рвав собi рештки волосся з чуприни, але даремно чекав, даремно бiдкався. Ранок вибiлив рiчку, врештi сонце зiйшло, а Рох не повертався.




Роздiл VIII


На ранок пан Заглобa все ще перебував у вiдчаi, тому подався до пана Чарнецькогo з проханням, аби послали його до шведiв подивитися, що там iз Рохом сталося – чи живий iще, у полонi стогне, або горлом за свою смiливiсть заплатив.

Пан Чарнецький не став перечити, бо йому пан Заглоба дуже до серця припав. Утiшаючи його в смутку, зауважив:

– Менi здаеться, що ваш небiж мае бути живий, бо iнакше вода б його принесла.

– Дав би Бог! – похитав головою пан Заглобa. – Бo не кожного такого вода винесе, адже не лише руку вiн мав важку, але й дух наче зi свинцю, про що його вчинок засвiдчуе.

Пан Чарнецький кивнув:

– Правду кажете! Якщо живий, то мав би я його конем по майдану волочити за порушення дисциплiни. Можна тривожити шведськi вiйська, але вiн усiх пiдняв, та й шведiв без команди i мого наказу не можна бити. Що ж це таке? Посполите рушення чи, до дiдька, базар, де кожен на власну руку може воювати?

– Винен, assentior[9 - Assentior (лат.) – згоден.]. Сам його покараю, лише б вiн iз Божою ласкою повернувся!

– Я йому дарую через згадку про рудницькi заслуги. Багато маемо вiйськовополонених на обмiн i вищих офiцерiв за пана Ковальського. Їдьте до шведiв i побалакайте про обмiн. Я дам двох, навiть трьох у разi потреби, бо не хочу, щоб ваше серце кров’ю обливалося. Зайдiть до мене по лист до короля i iдьте живо!

Утiшений пан Заглобa забiг до намету пана Кмiцицa та розповiв товаришам, що i як. Пан Анджей i пан Мiхал крикнули водночас, що хочуть iз ним iхати, бо обох цiкавили шведи. А пан Кмiциц ще й мiг бути корисний, бо нiмецькою так само вiльно, як польською, мiг розмовляти.

Приготування не забрали iм багато часу. Пан Чарнецький, не чекаючи знову на пана Заглобy, прислав сам через пахолка послання, пiсля чого друзi прихопили сурмача, сiли в човен iз бiлим полотнищем, насадженим на дрючок, i вирушили.

Спочатку iхали мовчки, чути було лише плюскiт весел на водi, та врештi пан Заглобa занервував i промовив:

– Хай лише сурмач мерщiй про нас сповiстить, бо шельми, не зважаючи на бiлий прапор, можуть стрельнути!

– Та що ви таке кажете! – заспокоiв його пан Володийовський. – Навiть варвари послiв шанують, а це ж цивiлiзований народ!

– Хай сурмач не мовчить, кажу! Перший-лiпший жовнiр вистрелить, човен продiрявить, i пiдемо пiд воду, а вона холодна! Не хочу через дипломатiю намокнути!

– Ось, уже видно чатових! – зауважив пан Анджей.

Сурмач подав сигнал. Човен помчав швидко, на тамтому березi заворушилися i незабаром пiд’iхав на конi офiцер, одягнений у жовтий шкiряний капелюх. Вiн, наблизившись до самоi води, прикрив очi рукою i став приглядатися крiзь вiдблиски.

За кiльканадцять крокiв вiд берега пан Кмiциц зняв шапку для привiтання, офiцер схилився iм iз вiдповiдною чемнiстю.

– Лист вiд пана Чарнецькогo до найяснiшого шведського цiсаря! – покликав пан Анджей, показуючи згорток.

Тим часом човен вдарився об берег.

Варта стояла на березi зi зброею напоготовi. Пан Заглобa заспокоiвся повнiстю, на обличчi зобразив саму серйознiсть, гiдну делегата, i промовив латиною:

– Минулоi ночi певного кавалера схопили на цьому березi, я приiхав зробити пропозицiю щодо нього.

– Я не розмовляю латиною, – вiдповiв офiцер.

– Невiглас! – буркнув пан Заглобa.

Офiцер звернувся до пана Анджея.

– Король зараз на iншому кiнцi табору, – повiдомив вiн. – Прошу, панове, зачекати тут, а я поiду сповiстити.

І вiн завернув коня.

Прибульцi стали роззиратися. Табiр був дуже обширний, займав весь трикутник, утворений Сяном i Вiслою. В одному з кутiв трикутника лежав Пнiв, бiля основи Тарнобжег з одного боку, а Розвадiв – з другого. Певна рiч, весь периметр неможливо було поглядом охопити. Однак, куди око сягало, видно було шанцi, окопи, землянi вали, закрiпленi в’язками лози, а на них гармати та людей. У самому центрi околицi, в Гожицях, була королiвська ставка, там також стояли головнi сили армii.

– Якщо голод iх звiдси не викурить, то не дамо iм ради, – оцiнив пан Кмiциц. – Вся лiнiя укрiплена фортифiкацiйними спорудами. Є й де конi пасти.

– Але риби для стiлькох ротiв не вистачить, – зауважив пан Заглобa, – зрештою лютеранцi пiсноi iжi не люблять. Ще недавно мали цiлу Польщу, а тепер лише цей клин. Нехай сидять собi на здоров’я або знову до Ярослава повертаються.

– Вiдчайдушнi люди насипали цi шанцi, – зронив пан Володийовський, оцiнюючи оком знавця роботу. – Жовнiрiв у нас бiльше, але навчених офiцерiв менше, й у военному мистецтвi ми залишилися позаду них.

– А то чому? – здивувався пан Заглобa.

– Чому? Жовнiровi, котрий у кавалерii все життя служив, пояснювати менi це не годиться, але що стосуеться пiхоти й артилерii, то вона в них добра, придатна i до походiв, i военних набiгiв, i маршiв, i контрмаршiв. Багацько книжок у чужоземному вiйську людина мусить згризти, купу античних авторiв переглянути, перш нiж офiцером зможе стати, а в нас це дають за просто так. По-старому кавалерiя в дим лавою ходить i шаблями голить, а якщо вiдразу не виголить, то ii виголять.

– Балакайте, пане Мiхале, але не заговорюйтесь! А скажiть-но, хто бiльше знаменитих вiкторiй здобув?

– Бо ранiше всi так воювали, i не маючи такоi стрiмкостi, були змушенi програвати. Але тепер порозумнiшали i дивiться, пане, що дiеться.

– Зачекаемо кiнця. Поставте менi навiть найрозумнiшого iнженера, шведа чи нiмця, а я проти нього Рохa виставлю, котрий книжок не читав, тодi й побачимо.

– Щоб ви його тiльки ще змогли виставити, – зiтхнув пан Кмiциц.

– Правда, правда! Але ж менi того хлопа жаль. Пане Анджею, а спитайте тiею собачою мовою цих плюгавцiв i дiзнайтесь, що з ним сталося?

– Ви, пане, не знаете регулярних жовнiрiв. Тут нiхто без наказу й рота не розтулить. Шкода балакати!

– Знаю, що шельми нелюб’язнi. От якщо до нашоi шляхти, особливо до ополченцiв, делегат приiде, то вiдразу ж балакають, торочать, про здоров’я жiнки та дiтвори спитають, i горiлки з ним вип’ють. І в полiтичнi нюанси почнуть вдаватися, а тi стоять, як слупи, i лише баньки на нас витрiщають. Щоб iх шляк трафив!

Тим часом усе бiльше пiхотинцiв збиралося навколо посланцiв, i з цiкавiстю iх розглядали. Тi ж, позаяк були одягненi охайнiше в гарну, i навiть багатшу одiж, чудове справляли враження. Найбiльше привертав увагу пан Заглобa, бо майже по-сенаторськи тримався, а найменше пан Мiхал, через його невисокий зрiст.

Тим часом офiцер, котрий iх першим перестрiв на березi, повернувся разом iз ще одним, вищим за рангом, i з солдатами, котрi вели баских коней. Той вищий чин вклонився посланцям i промовив польською:

– Його королiвська величнiсть просить вас до своеi ставки, а що це не дуже близько, то ми привели коней.

– Ви поляк? – поцiкавився пан Заглобa.

– Нi, пане. Я Садовський. Чех на шведськiй службi.

Пан Кмiциц пiдступив швидко до нього.

– Ви мене не впiзнаете, пане?

Пан Садовський кинув швидкий погляд на його обличчя.

– Як же! Пiд Ченстоховою! Це ви найбiльшу руйнiвну гармату висадили i Мiллер вiддав вас пановi Куклiновському. Вiтаю, вiтаю сердечно такого знаменитого лицаря!

– А що з паном Куклiновським сталося? – спитав Кмiциц.

– То ви не знаете?

– Знаю, що йому вiдплатив тим самим, чим вiн мене хотiв гостити, але його залишив живого.

– Вiн помер.

– Так я i думав, що закоцюбне, – махнув рукою пан Анджей.

– Пане полковнику! – втрутився пан Заглобa. – А такого собi Рохa Ковальського ви не зустрiчали тут, у таборi?

Пан Садовський засмiявся:

– Як же? Є!

– Хвала Боговi та Найсвятiшiй Богородицi! Живий чолов’яга, то його вирятуемо. Хвала Господу!

– Не знаю, чи король захоче його вiддати, – засумнiвався пан Садовський.

– О! А це чому?

– Бо його дуже собi вподобав. Вiдразу впiзнав його, що це той самий, хто за ним пiд час рудницькоi пригоди гнався. За боки ми хапалися, слухаючи вiдповiдi бранця. Король питае: «Що ж ви на мене запосiлися?» А той вiдповiдае: «Бо я присягнувся!» Король знову: «То ви й далi менi будете докучати?» – «Аякже»! – торочить шляхтич. Король зареготав: «Зречiться присяги, то я подарую вам здоров’я i волю». «Неможливо!» – «Чому?» – «Бо мене дядько кривоприсяжником оголосить!» – «То ви такий зухвалець, що мене на поединку змогли б здолати? – «Я б i п’ятьом таким дав раду!» Король напирае: «І посмiете на монарха руку пiдняти?» Але той: «Бо ваша вiра несправжня!» Ми тлумачили королевi кожне слово, а вiн ставав щоразу веселiшим i все повторював: «Подобаеться менi цей шаленець!» Допiру, жадаючи дiзнатися, чи його переслiдувач справдi такий дужий, наказав вибрати дванадцятьох наймiцнiших воякiв у гвардii i по черзi iм iз цим вiйськовополоненим боротися. Але ж i жилавий цей кавалер! Коли я вiд’iжджав, десятьох уже поклав одного за одним, i жоден не мiг пiднятися без допомоги. Ми приiдемо саме на закiнчення тiеi забави.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/genrik-senkevich/potop-tom-iii/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Vir molestissimus (лат.) – украй обтяжений i виснажений.




2


Mon prince (франц.) – мiй князю.




3


Vir incomparabilis (лат.) – незрiвнянний.




4


Est modus in rebus (лат.) – Всьому е межi!




5


Eques polonus sum (лат.) – я польський шляхтич.




6


Кварта – наймане регулярне вiйсько на утриманнi короля.




7


Тарантовий – чорно-бiлий.




8


Incipiam (лат.) – почну.




9


Assentior (лат.) – згоден.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения